Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

і купку жувального тютюну на тридцять один долар.

— Підійди, о мій капітане, — сказав я, — і слухай!

Він так і зробив.

— Я дуже бідний, і суспільне становище моє більш ніж скромне, — почав я. — За дванадцять доларів на місяць я працюю в поті чола, аби примусити триматися разом тварин, єдине прагнення яких — розбігтися на всі боки. І хоч я ще і не в такому занепаді, як штат Південна Дакота, проте це заняття — жахливий занепад для людини, яка до цього мала справу з вівцями лише у вигляді баранячих відбивних. Я впав так низько через неприборкане честолюбство, ром і особливий коктейль, який подають на всіх вокзалах Пенсільванської залізниці, від Скрентона до Цинциннаті: трохи джину та французького вермуту, один лимон плюс добра порція апельсинової гіркої. Якщо потрапите до тих країв — не знехтуйте нагодою випробувати на собі. Та все ж, — вів далі я, — мені ще не доводилося зраджувати друга. Коли мої друзі купалися в золоті, я стояв за них горою і ніколи не покидав їх, коли був у скруті.

— Але, — вів далі я, — яка тут до біса дружба? Дванадцять доларів на місяць — це не більше, ніж далеке знайомство. Хіба справжня дружба може харчуватися червоними бобами та кукурудзяним хлібом? Я бідна людина, у мене мама вдовує у Тексаркані. Ви знайдете Чорного Білла, — говорю їм я, — у цьому будинку. Він спить на своєму ліжку в першій кімнаті праворуч. Це саме та людина, яка вам потрібна. Я зметикував це з різних його слів та розмов. Мабуть, почасти він все ж таки був мені другом, і коли б я був тією людиною, як колись, усі скарби золотих рудників не примусили б мене його зрадити. Але, — говорю я, — боби завжди були наполовину червиві і наприкінці тижня я завжди сидів без палива.

— Заходьте обережніше, джентльмени, — попереджаю їх я. — Він часом буває дуже нестриманий, і, беручи до уваги його колишню професію, як би вам не натрапити на яку-не-будь грубість із його боку, якщо заскочите його зненацька.

Тут усе ополчення спішується, прив'язує коней, знімає з передків гармати та іншу амуніцію і навшпиньки заходить у будинок. А я крадуся за ними, наче Даліла, коли вона вела Віллі Стімлена[295] до Самсона.

Начальник загону термосить Огдена за плече, і той прокидається. Він підхоплюється, і ще два мисливці за нагородами навалюються на нього. Огден, хоча й невеликий на зріст і худий, але хлопець міцний і так хоробро відбивається, попри їхню чисельну перевагу, що я тільки очима блимаю.

— Що це означає? — питається він, коли їм нарешті вдається його здолати.

— Ви попалися, містере Чорний Білле, — говорить капітан, — тільки й усього.

— Це грубе насильство, — говорить Огден, остаточно розлютувавшись.

— Звичайно, це було насильство, — говорить поборник миру і добра. — Потяг-бо йшов собі і йшов, нічим вам не заважав, а ви дозволили собі заборонені законом витівки з казенними пакетами.

І він сідає Генрі Огдену на сонячне сплетіння і починає акуратно й симптоматично[296] обшукувати його кишені.

— Ви у мене за це попотієте, — говорить Огден, добре спітнівши сам. — Адже я можу довести, хто я такий.

— Це я і сам можу, — говорить капітан і витягає у нього з кишені пачку новеньких банкнот випуску Другого Національного банку міста Еспінози. — Навряд чи ваша візитна картка переважить грошові знаки, коли встановлюватимуть ідентичність[297] вашої особи. Ну, ходімо! Поїдете з нами замолювати свої гріхи.

Огден підіймається і пов'язує краватку. Після того, як у нього знайшли ці банкноти, він уже мовчить, наче води в рот набрав.

— А хитро ж придумано! — із захопленням вигукує капітан. — Забрався сюди, в отаку глушину, де, як кажуть, жодна душа ногою не ступала, і купив собі овече ранчо! Хитро сховався, я такого ще зроду не бачив, — говорить він.

Один з його молодчиків прямує до коралю і виганяє звідти другого пастуха — мексиканця, на прізвисько Джон-Смішки. Той сідлає коня Огдена, і вся шерифська зграя з рушницями напоготові оточує свого полоненого, щоб доставити його до міста.

Огден, перш ніж вирушити в дорогу, доручає своє ранчо Джону-Смішки і віддає всілякі розпорядження щодо стриження та випасу овець, наче сподівається незабаром повернутися назад. А години за дві якийсь собі Персіваль Сен-Клер, колишній вівчар з ранчо Чикіто, відбуває в південному напрямку на іншому коні з того ж ранчо, і в кишені у нього лежать сто дев'ять доларів — ціна крові і решта платні.

Червонолиций чоловік замовк і став дослухатися. Десь вдалині за пологими пагорбами пролунав свисток товарного потяга, що наближався.

Товстий понурий чоловік, що сидів поруч із ним, сердито засопів і повільно, з осудом похитав нечесаною головою.

— У чому річ, Огарку? — запитав червонолиций, — Знову нудьгуєш?

— Ні, не нудьгую, — сказав понурий і знову засопів. — А тільки ця твоя розповідь мені щось не подобається. Ми з тобою були приятелями п'ятнадцять років із різними проміжками, але я ще не бачив і не чув, щоб ти видав кого-небудь поліції, — ні, такого звичаю ти не мав. А з цим хлопцем ти ділив його хліб насущний і грав з ним у карти, а потім узяв і видав його поліції. Та ще й гроші за це одержав. Ні, ніколи я від тебе такого не чекав.

— Цей Генрі Огден, — сказав червонолиций, — дуже швидко виправдався, як я чув, за допомогою адвоката, алібі та інших юридичних викрутасів. Нічого з ним не трапилось. Він зробив мені чимало послуг, і я був зовсім не радий видавати його поліції.

— А як же ці гроші, що знайшли у нього в кишені? — запитав понурий.

— Це я їх туди поклав, — сказав червонолиций, — поки він спав. Як тільки побачив, що вони їдуть. Чорний Білл — це був я. Дивись, Огарку, вантажний! Ми заберемося на буфери, поки він стоятиме біля водокачки.

із збірки «КОЛОВОРОТ»

Вождь червоношкірих

права, здається, траплялася вигідна. Але стривайте, давайте я вам спочатку розкажу. Ми були тоді з Біллом Дрісколлом на Півдні, у штаті Алабама. Там нас і осяяла блискуча ідея щодо викрадення. Мабуть, як говорив потім Білл, «сталося тимчасове затьмарення розуму», — та тільки ми про це здогадалися набагато пізніше.

Є там одне містечко, плоске, як млинець, і, звичайно, називається «Вершини». Живуть у ньому найсумирніші й усім задоволені селюки, яким саме тільки й гопцювати навколо травневої жердини.

У нас із Біллом