Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

від гілля, що вдаряло по руках, обличчю. Коли вибралась на дорогу, полегшало. Подумала, що переслідувати навряд чи будуть, звідки їм знати про неї, до того ж приїхали з іншого боку дороги. Гуркіт двигуна стих, долинали далекі голоси, отже, спинилися десь там, неподалік схрону. Мабуть, приїхали, щоб забрати тіла вбитих. Чи знають вони про дівчинку, немовля, що вижило в страшній круговерті, страшному спалаху смерті?

Даза не відала. Добралася до села вже пізно ввечері, геть стомлена, напівзатерпла — од пережитого, від осіннього холоду, від цієї важкої, майже неможливої ходи. Страх, що було наче зник, став наздоганяти на підході до села. Як чинити далі, що й кому сказати про дитину? Спинилася, передихнула, городами поза хатами пробралася до свого сільського пристанища. У медпункті ще якийсь час посиділа в темряві, гуцикаючи на руках такий несподіваний скарб. Боялася, що хтось, коли побачить світло у вікні, може прийти — за ліками, а останнім часом до неї навідувалися й просто так. Побалакати, дізнатися, що коїться у світі, бо ж… дохтурка. Особливо часто став навідуватися один сільський хлопець, котрому явно запала в око. А може, і в душу й серце.

Той хлопець мав дивне ім’я Їгон. Даза-Люба спитала, що воно означає.

— Та, може, Ігор, а може, Ївгеній, — засміявся хлопець. — Їгон то й Їгон, хай вже буде по-наському.

Даза посиділа, прогнала думку-запитання: навіщо їй усе це? Що її покликало насправді до лісу? Мовби щось передчувала… Ні, просто хотіла, ще раз хотіла, чомусь хотіла побачити цю крихітку, це дитя.

Зрештою підвелася, бо треба було щось робити. З острахом запалила світло, розпалила грубку. Далі діяла чітко, мовби хтось заклав у неї програму для цього вечора чи й ночі. Нагріла воду, а заодно й підігріла молоко. Почистила пальто, випрала спідницю й блузку, помила гумові чобітки. Спалила в грубці речі, що могли про щось свідчити, правда, зберегла й випрала маленьку, мініатюрну розпашоночку. Купати малу не відважилася, просто ретельно витерла тільце намоченим рушником. Дівчинка заворушилася, запхинькала, а потім і зовсім заплакала — хрипко, але ревно. Даза як могла заспокоїла, дала тим же способом — крізь марлю — тепленького молока. І зраділа — плач свідчив, що дитина таки й далі житиме. Коли дивилася на геть голе маленьке безпорадне тіло, раптом на якусь хвилю з’явилося дивне швидкоплинне, мов спалах іскор у грубці, відчуття, що то її дитина, що вона її народила. Даза скупо, сумно-гірко усміхнулася. Й трохи злякано відвела очі.

— Я порятувала тебе, маленька, — прошептала.

То була найдивніша й одна з найтривожніших ночей у її житті. Поклала дитину біля себе на ліжку, засинала й прокидалася, боялася, чи не придушила крихитиночку. Коли мала заплакала, напоїла краплинами молока, розбавленим кип’яченою водою, поміняла пелюшку й, не знаючи, чи чинить правильно, в теплу воду вбризнула кілька крапель принесеного їй котроюсь із жінок пахучого яблучного соку, влила краплину-другу напою до ротика.

Уранці вона насамперед зміряла температуру, бо злякалася, що дитина стала надто гарячою. Температура справді була трохи підвищеною. Даза поміркувала, що діяти. Боялася давати жарознижуюче — як це робити? Зрештою, дочекавшись, коли більше розвидниться, побігла до тієї ж тітки Мокрини. Сказала, що хтось лишив у неї під дверима немовля, й попросила покликати котрусь із недавніх породіль, молодих мам, аби та нагодувала грудним молоком. Грудним молоком? Прикусила язика. Жінка значливо-змовницьки поглянула на неї, сказала:

— Невже ж Марина лишила?

Так Даза дізналася, що ту загиблу жінку з лісу звали Мариною.

— Зара приведу годувальницю, — сказала Мокрина.

Ту ж версію — вранці вона почула дитячий плач за дверима, а коли вийшла, то побачила біля порога згорток з дитиною — Даза повторила й голові лучинецького колгоспу, якому повідомила про знахідку, й лікареві райцентрівської лікарні, куди забрали знайду. І спершу міліціонерові, а потім оперуповноваженому (тому самому, що приїжджав до неї) райвідділу держбезпеки. Її допитували ретельно, ставили несподівані провокаційні запитання, але медсестра Любов Лук’янченко вперто стояла на своєму й жодного разу не обмовилася. Усе так і було. Почула плач, вийшла і побачила дитину. Як потім дізналася, допитувалися і в селі. Ніхто нічого не знав. Зате Даза на той час знала вже інше: в Лучинцях більшість жителів симпатизують повстанцям, або, як тут казали, бульбашам, українській партизанці. Кілька хлопців з Лучинців досі знаходилися в лісі, до десятка сімей з невеликого села вивезені до Сибіру.

Зрештою їй дали спокій, тільки й того, що підписала кілька протоколів з приписом: «З моїх слів записано вірно». Вірно все записали, що відповіла. Тільки й усього, казала собі Даза. Вона боролася за себе й ту дівчинку. А дівчинку, як вона довідалася, відвезли до обласного центру, в будинок дитини.

16

Ще кілька разів навідувалася Олеся і на майдан Театральний, і в штаб місцевої помаранчевої команди. Про Ярослава Довганя ніхто нічого не знав. Цей хлопець був наче невидимкою, яка з’явилася нізвідки і розтала в повітрі.

«Що ж, не судилося, — вирішила Олеся. — Моя спроба й так була принизливою. Треба вертатися до Києва».

Вона ще побувала в лікарні, провідала дядька Андрія, котрий страшенно зрадів і жартував, чи не збирається вона виходити заміж.

— Я за тим і приїхала. — Олеся усміхнулася, та усмішка її відразу кудись полетіла.

Познайомилась і з сусідом Андрія Степановича по палаті — Тарасом. Їй майже відразу стало зрозуміло, що хлопець на неї «запав», це було звично й банально, але Тарас не справив на неї жодного враження. Про таких вона казала: простий як дошка. Або ще грубіше — прямий, мов телеграфний стовп. Був простішим ще за Костика-Льолика.

Олеся вирішила було вертатися після цих відвідин до Києва, та бабуся Даза сказала, що збирається до того села, де колись працювала, починала працювати, коли медучилище закінчила. Олеся запропонувала поїхати вдвох. Бабуся зирнула на неї якось дивно — насторожено і начеб неприязно чи й підозріло — й відповіла, що мусить поїхати сама. Там вона, бачте, має з деким зустрітися зі своєї молодості.

«Ну й нехай, ну і їдь собі», — сердито подумала Олеся, та все ж вирішила почекати, хоча б із чемності, бабусиного повернення.

Молодість бабусі загубилася десь в епосі динозаврів. Була нереальною, як і час, коли люди могли обходитися без комп’ютерів і сотових телефонів (хоча Олеся донедавна ще сама обходилася), час всіляких першотравневих і жовтневих демонстрацій та маївок.

Бабуся поїхала, Олеся провела її на автовокзал, дорогою назад вирішила здзвонитися