Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Кінг написав про балачку Роланда з Волтером серед голгофи з порохнявих кістяків, про пророцтво карт таро і жахливе видіння Роланда, де він проростав крізь дах всесвіту. Він написав про те, як після довгої ночі пророцтв Роланд прокинувся на десять років старшим, а від Волтера залишився лише кістяк. Нарешті Кінг розповів, що написав про те, як Роланд приходить на берег і сідає біля води.

— Ти промовив: «Я люблю тебе, Джейку».

Роланд безрадісно кивнув.

— Я і тепер люблю його.

— Ти говориш так, ніби він насправді існує.

— А ти? А я? Ми існуємо? — подивився на нього уважно Роланд.

Кінг промовчав.

— Що було потім? — запитав Едді.

— Потім, сеньйоре, я вичерпався — чи злякався, якщо так вам більше подобається, — і зупинився.

Едді також схотілося вже зупинитись. Він помітив, як у кухні подовжились тіні, і бажав, поки ще не запізно, вирушити на пошуки Сюзанни. Гадав, що не лише він, а й Роланд також дійшов думки, яким чином їм вибратися з цього світу, сподіваючись, що Стівен Кінг легко зможе переправити їх на Черепахову алею в Ловеллі, де тоншає реальність і куди — принаймні за свідченнями Джона Каллема — останнім часом вчащають нахожі. До того ж Кінг радо їх туди відправить. Щасливий, що нарешті здихався. Але поки ще їм рано звідси йти: Едді, незважаючи на своє нетерпіння, це розумів.

— Ти зупинився, бо загубив свій конпекст, — промовив Роланд.

— Конспект. Та насправді не тому.

Кінг поліз по третю бляшанку пива, і Едді подумав, що у цього чоловіка починає зростати черевце; воно й не дивно, бо, якщо міряти калоріями, він уже з’їв один буханець хліба і ось береться до другого.

— Я практично ніколи не працюю за конспектом. Фактично… от лише не треба мене ганити, це в мене, либонь, трапилось єдиний раз. І він вийшов завеликий, як на мене. Занадто чудернацький. І ви самі виявились проблемою, сер чи сей, чи як ви там себе називаєте. — Кінг скривився. — Яке воно не є, це звертання, не я його вигадав.

— Поки що ні, — зауважив Роланд.

— Ти починався як варіант Безіменного чоловіка Серджіо Леоне.[100]

— Це зі спагеті-вестернів, — сказав Едді. — Господи Ісусе, звісно ж! Я їх дивився у «Маджестику» сотні разів зі своїм братом Генрі, поки Генрі ще був удома. Потім я туди ходив сам або з одним своїм приятелем, Чаггі Котером, коли Генрі потрапив у В’єтнам. Ото були пацанячі кінухи!

Кінг заусміхався.

— Авжеж, — підтвердив він. — Але моя дружина теж дуріла від них, от бач, яке діло.

— Класна вона, — вигукнув Едді.

— Аякже, Таббі класна кицька, — Кінг озирнувся на Роланда. — Як Безіменний чоловік — фантазійна версія Клінта Іствуда, — ти був те, що треба. Суцільне задоволення у співробітництві.

— Гадаєш, так?

— Так. Але потім ти змінився. Прямо в мене на очах. Вийшло так, що я вже не міг добрати, герой ти, антигерой чи взагалі не герой. Коли ти дозволив хлопцеві впасти, тут і прийшов гаплик.

— Ти сам казав, що змусив мене це зробити.

Дивлячись Роланду прямо в очі — синява зустрілася з синявою посеред безкінечного хору голосів, — Кінг промовив:

— Братчику, я збрехав.

ДЕСЯТЬ

Залягла тиша, поки всі вони про це розмірковували. А потім Кінг промовив:

— Ти почав мене лякати, тож я й перестав про тебе писати. Запхнув тебе у коробку та й сховав до шухляди, а сам взявся до писання коротких оповідань, які продавав різним чоловічим журналам. — Він замислився, відтак кивнув. — Зі мною відбулися переміни, коли я тебе відклав, і то були переміни на краще. У мене почали щось купувати. Я зробив пропозицію Таббі вийти за мене. Невдовзі після того я розпочав писати книжку під назвою «Керрі». То був не перший мій роман, але перший, який я продав, і він виніс мене нагору. І все це після того, як розпрощався з тобою, Роланде, сказав тобі: на все добре, щасливих мандрів. І що маю? Через шість чи через сім років після того виходжу я одного дня з-за рогу власного будинку і бачу вас, ви стоїте на моїй йоханій під’їзній алеї, поважні, чорти б вас забрали, як сказала б моя матінка. І єдине, що я можу зараз думати, — ви галюцинація, навіяна перевтомою, і це найоптимістичніша з моїх версій. А я в неї не вірю. Як я можу? — Голос Кінга підвищувався, ставав пронизливим. Едді не міг обманутися, то не від страху, а від образи. — Як я можу в таке вірити, коли бачу ваші тіні, кров у вас на нозі… — Він показав на Едді. — І пил на твоєму обличчі? — Цього разу на Роланда. — Ти забрав до біса в мене всяке право вибору, і я відчуваю, ніби у мене в голові… ну, я не знаю… все перевертом? Є таке слово? Гадаю, є. Перевертом.

— Ти не просто припинив писати, — промовив Роланд, цілком проігнорувавши його останні фрази, бо сприйняв їх за блазенство, що не було далеко від істини.

— Ні, а що?

— Гадаю, оповідання історій — це як проти чогось пхатися. Можливо, проти самої нестворюваності. І одного дня, займаючись цією справою, ти відчув, як щось пхається тобі назустріч.

Кінг розмірковував про це, як здалося Едді, доволі довгий час. Нарешті він кивнув.

— Імовірно, ти маєш рацію. То було не звичайне відчуття спустошеності, це точно. Я до нього звик, хоча тепер воно трапляється не так часто, як колись. То було… сам не знаю, просто надходить день, коли вже не отримуєш задоволення від того, що сидиш, клацаєш на машинці. Пропадає ясність бачення. Вже тебе не так пре від розповідання самому собі історії. Атоді, що ще гірше, в тебе народжується нова ідея, така яскраво осяйна, щойно з виставкового салону, ані подряпини на ній. Суцільна целка, поки що принаймні. І… ну…

— І ти відчув, як щось пхається тобі назустріч, — повторив Роланд тим самим вбивчо беземоційним тоном.

— Авжеж, — голос Кінга впав так низько, що Едді його ледве дочув. — ПРОХОДУ НЕМА. НЕ ВХОДИТИ. ВИСОКА НАПРУГА. — Він зробив паузу. — Можливо, навіть СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА.

«Тобі б не сподобалася та туманна тінь, яку я бачу, як вона в’ється навкруг тебе, — подумав Едді. — Цей чорний німб. Ні, сей, гадаю, це тобі аж ніяк не сподобалося б, а що ж я бачу? Сигарети? Пиво? Щось інше загрозливе, до чого в тебе виробилася звичка? Автомобільна аварія якоїсь п’яної ночі? А як далеко попереду? Скільки ще років?»

Він подивився на годинник над Кінговим кухонним столом