Читати книгу - "Історик"

Надія ввірвалася в моє серце з її словами.

— Але як же нам поговорити з нею? Ти ж казала, що в неї немає телефону.

— Так, немає.

— Тоді… що?

Хелен склала рукавички й кокетливо ляснула ними об коліно.

— Нам треба буде зустрітися з нею особисто. Вона живе в селі під Будапештом.

— Що? — тепер прийшла моя черга дратуватися. — О, як легко. Ми просто сядемо на потяг із твоїм угорським паспортом і з моїм… американським і заїдемо поговорити з твоєю матінкою про Дракулу.

Несподівано Хелен посміхнулася.

— Немає причини гніватися, Поле, — сказала вона. — Є така угорська приказка: «Якщо щось можливо, це можна зробити».

Я розсміявся:

— Гаразд. Який у тебе план? Я помітив, що в тебе завжди один знайдеться.

— Так, у мене є один, — вона розправила рукавички. — Насправді я сподіваюся, що в моєї тітки виникне план.

— Твоєї тітки?

Хелен дивилась у вікно на блідо-жовті тиньковані старі будинки через вулицю. Вечоріло, і середземноморське сонце, яке я вже полюбив, забарвило у золотаві кольори все місто.

— Моя тітка працює в угорському міністерстві внутрішніх справ з 1948 року, вона досить поважна особа. Я здобула свою стипендію завдяки їй. У моїй країні неможливо досягти чогось без допомоги дядька або тітки. Вона старша сестра і зі своїм чоловіком допомогла моїй матері втекти з Румунії в Угорщину, де вони жили, це було саме перед моїм народженням. Ми дуже близькі з нею, вона зробить усе, що б я не попросила. На відміну від моєї матері, у неї є телефон, я думаю, нам треба зателефонувати їй.

— Ти вважаєш, що вона покличе твою матір і ми зможемо з нею поговорити?

Хелен застогнала.

— О Боже, ти думаєш, що ми зможемо говорити з ними по телефону про щось особисте й суперечливе?

— Вибач, — сказав я.

— Ні, ми самі туди поїдемо. Моя тітка це влаштує. Таким чином, ми зможемо особисто поговорити з матір’ю. До того ж, — якась ніжність з’явилася в її голосі, — вона буде така рада мене бачити. Це не так далеко звідси, а я не бачила її уже два роки.

— У такому разі, — сказав я, — заради Россі я готовий на все, хоча мені важко уявити, як можна просто так у темпі вальсу потрапити в комуністичну Угорщину.

— Ха! — чмихнула Хелен: — Тоді тобі буде ще важче уявити, як ти, за твоїми ж словами, в темпі вальсу потрапиш у комуністичну Румунію.

Цього разу я помовчав.

— Я знаю, — сказав я нарешті. — Я теж про це думав. Якщо могила Дракули не в Стамбулі, тоді де вона ще може бути?

Ми сиділи хвилину мовчки, кожен замислився про своє, у думках ми були неймовірно далекі одне від одного. Потім Хелен випросталася.

— Треба буде запитати в господарки, чи можна нам зателефонувати з холу, — сказала вона. — Тітка незабаром повернеться з роботи, мені хотілося б поговорити з нею просто зараз.

— Можна піти з тобою? — запитав я. — Зрештою, це мене теж стосується.

— Звичайно.

Хелен надягла рукавички, і ми пішли вниз, у вітальню. Десять хвилин у нас пішло на те, щоб пояснити наші наміри, але справа прискорилася, коли ми дали кілька турецьких лір і пообіцяли повністю заплатити за телефонний дзвінок. Хелен сиділа на стільці у вітальні й набирала величезну кількість цифр. Нарешті я побачив, як її обличчя посвітлішало.

— З’єднали, — вона посміхнулась мені щиро й відкрито. — Моїй тітці це не сподобається, — промовила вона, але раптом її обличчя засяяло: — Єва? — запитала вона. — Це Хелен!

Слухаючи уважно, я зрозумів, що вони, мабуть, розмовляють угорською. Я знав, що румунська мова належала до романської групи мов, тому думав, що зрозумію хоч кілька слів. Але мова Хелен була схожа на кінський галоп, до цієї фінно-угорської стихії я не міг пристосувати свої вуха ні на мить. Я подумав про те, розмовляє вона зі своїми родичами румунською чи ця частина їхнього життя померла давно під тиском держави. Голос її то підвищувався, то спадав, іноді його переривала посмішка, а іноді насуплені брови. Тітка Єва на іншому кінці дроту, мабуть, хотіла багато про що їй розповісти, іноді Хелен уважно слухала, а іноді вставляла якісь короткі вигуки.

Хелен, здавалося, забула про те, що я стою поруч, але потім раптом підвела погляд, хитро й переможно посміхнулася, ніби результат перемовин виявився позитивним. Вона посміхнулася в слухавку й повісила її. Тієї самої миті поруч із нами з’явилася наша консьєржка (її, очевидно, непокоїв телефонний рахунок), я швидко відрахував їй домовлену суму, додав ще трохи й поклав у її простягнену руку. Хелен уже піднімалася в кімнату, подаючи мені знак, щоб я йшов за нею. Я вважав, що така її таємничість дещо надмірна, але що я врешті-решт міг знати?

— Швидше, Хелен, — застогнав я, знову сідаючи у крісло. — Очікування мене вбиває.

— Гарні новини, — сказала вона спокійно. — Тітка, принаймні, постарається допомогти.

— Що ж ти їй сказала?

Вона посміхнулася.

— Мені треба було так багато сказати їй по телефону, але я мусила говорити офіційним тоном. Я сказала їй, що приїхала з колегою в Стамбул з метою наукового дослідження і що нам треба провести п’ять днів у Будапешті, аби закінчити наше дослідження. Я пояснила їй, що ти американський професор і що ми пишемо спільну статтю.

— На яку тему? — запитав я, починаючи щось розуміти.

— Робітничі рухи в Європі під час оттоманської окупації.

— Непогано, але я нічогісінько не знаю про це.

— Усе гаразд, — Хелен змахнула щось із коліна на своїй чорній спідниці. — Я розповім тобі трохи про це.

— Ти справді пішла в батька, — її ерудиція нагадала мені Россі, а цей коментар вилетів у мене раніше, ніж я міг про нього подумати.

Я глянув на неї, боячись, що якось скривдив її. Мені спало на думку, що тоді вперше зрозумів, що думаю про неї як про справжню дочку Россі, ніби навіть непомітно для себе я пройнявся цим.

Хелен здивувала мене тим, що посумнішала.

— Це гарне питання для генетики, — все, що вона сказала. — У кожному разі, Єва була незадоволена, коли я сказала, що ти американець. Я знала, що так і буде, адже вона завжди вважала мене імпульсивною й занадто схильною до ризиків. Напевно, це так, і звичайно ж, їй треба було зобразити невдоволення для тих, хто прослухує телефони.

— Навіщо?

— Їй треба думати