Читати книгу - "Історик"

Я тихенько зітхнув, думаючи про майбутні витрати, про те, чи витримають мої ресурси, але сказав лише:

— Мені здається, вона має бути чарівницею, щоб втягти мене в Угорщину й захистити нас від неприємностей на цьому шляху.

Хелен розсміялася.

— Вона справді чарівниця. Саме тому я не вдома й не працюю в культурному центрі в селі моєї матері.

Ми знову пішли вниз, ніби за спільною згодою, і вийшли на вулицю.

— Зараз ми мало що можемо зробити, — розсудив я. — Нам треба почекати до завтра, поки Тургут не надасть нам інформацію і поки не почуємо новини від твоєї тітки. Мушу сказати, що мені важко дається все це очікування. Що будемо робити весь цей час?

Хелен замислилася на хвилину, стоячи в золотавому світлі вулиці. Вона знову надягла рукавички й шапочку, але промені призахідного сонця все-таки надали її волоссю червонуватого відтінку.

— Я 6 хотіла оглянути місто, — сказав вона нарешті. — Чи повернуся я коли-небудь сюди? Може, ходімо до Айя-Софії? Чому б не прогулятися туди перед вечерею?

— Так, я теж не проти.

По дорозі до цієї прекрасної споруди ми не розмовляли, але коли наблизилися до неї й побачили, як бані й мінарети знову бовваніють на обрії, я відчув, як наше мовчання глибшало, ми ніби йшли ближче одне до одного. Я замислився про те, чи відчувала це Хелен, чи було це дією чаклунства цієї неймовірно величезної церкви, що нависала над нами, підкреслюючи нашу мізерність. Я все ще роздумував над словами Тургута день тому — про те, що Дракула прокляв це чудове місто.

— Хелен, — сказав я, хоча мені не хотілося переривати тишу між нами. — Як ти гадаєш, його могли поховати тут… тут, у Стамбулі? Це пояснило б занепокоєння султана Мехмеда після його смерті…

— Га? А, так, так, — вона кивнула, ніби схвалюючи моє рішення не вимовляти його ім’я на вулиці. — Це цікава ідея, але хіба тоді султан Мехмед не знав би про це? Тоді Тургут, напевно, вже знайшов би який-небудь доказ цього. Я не вірю, що таке могло зберігатися тут століттями.

— Також дуже важко повірити в те, що Мехмед дозволив би поховати одного зі своїх ворогів у Стамбулі, звичайно, якщо він про це знав.

Вона, здавалося, була занадто занурена у свої думки. Ми були майже біля великого входу в Айя-Софію.

— Хелен… — тихо сказав я.

— Що?

Ми зупинилися серед людей, туристи й прочани входили й виходили крізь широкі ворота. Я став поруч із Хелен так, щоб тільки вона могла мене чути, і говорив майже їй у вухо.

— Якщо є хоч якийсь шанс, що могила тут, тоді, ймовірно, Россі теж тут.

Вона обернулася й подивилася мені в обличчя. Очі її блищали, тонкі зморшки й занепокоєння виднілися між її чорними бровами.

— Звичайно ж, Поле.

— Я читав у путівнику, що в Стамбулі теж є підземні руїни, катакомби, резервуари для води, такого роду речі, як у Римі. У нас є щонайменше день до від’їзду: може, ми поговоримо про це з Тургутом?

— Це не така вже й погана ідея, — ніжно погодилася Хелен. — Місто візантійських імператорів повинно мати підземні ходи. — Вона майже посміхнулася, рука підвелася до шарфа на шиї, ніби щось турбувало її. — У кожному разі, що б не залишилося від того місця, там має бути повно злих духів — імператорів, які виколювали очі своїм братам, і щось подібне. Гідна компанія.

Через те, що ми так чітко читали думки одне одного на наших обличчях і думали про ті дивні пошуки, спочатку я не помітив людину, котра, як мені здалося, пильно дивилася на мене. До того ж це був невисокий чоловік, який не міг вселити жах — це був маленький худорлявий чоловічок, непомітний серед юрби, що тупцював за двадцять кроків від стіни церкви.

І раптом я впізнав у ньому того сивобородого вченого у білій кепочці, що приходив до архіву того ранку. Але наступної миті я був шокований ще дужче. Помилкою цього чоловіка було те, що він дивився на мене так пильно, що я зміг розглянути його крізь натовп. Але потім він пішов, зник, як примара, серед веселих туристів. Я кинувся вперед, ледве не збив Хелен з ніг, але було марно. Чоловік зник, помітивши, що я його побачив. Його обличчя між незграбною бородою й новою кепкою, без сумніву, було тим обличчям, що я бачив удома в університеті Останній раз я бачив його прикритим простирадлом. Це було обличчя мертвого бібліотекаря.

Розділ 34

У мене є кілька фотографій батька того часу, коли він виїхав зі Сполучених Штатів на пошуки Россі, хоча коли я вперше бачила ці фотографії в дитинстві, я не знала, чому вони передували. Одну із цих фотографій я кілька років тому поставила в рамочку. Тепер вона висить над моїм письмовим столом — це чорно-біла світлина того часу, коли кольорові фото ще були дивиною. На ній батько такий, яким я ніколи його не знала. Він дивиться прямо в камеру, підборіддя трохи підведене вгору, ніби він зібрався відповісти на запитання фотографа. Хто був цей фотограф, я ніколи не дізнаюся (я забула запитати батька, чи пам’ятає він). Це не могла бути Хелен, але, напевно, це був якийсь приятель, теж аспірант. 1952 — тільки ця дата була записана рукою мого батька на звороті фотокартки, тоді він навчався на останньому курсі й уже почав своє дослідження про голландських купців.

На світлині батько, здавалося, стоїть поруч із будинком університету, судячи з готичного каменю на його тлі. Одну ногу він невимушено поставив на лавку, обхопивши руками коліно. На ньому була біла або світла сорочка й краватка з діагональними смужками, чорні штани зі стрілками і начищені до блиску туфлі. У нього така сама фігура, яку я пам’ятаю з його пізнішого життя: середній на зріст, плечі середньої ширини, елегантність, приємна, але не помітна, яку він не втратив і в літньому віці. На фотографії його глибоко посаджені очі здаються темно-сірими, але в житті вони були синіми. Впалі очі, густі брови, великі вилиці та ніс, широкі, повні всміхнені губи — все це трохи надавало йому вигляду мавпи, але інтелігентної мавпи.