Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Це був той самий дивний чоловік.

— Так, — кивнув Ота головою. — Звичайно.

— Я його упізнав. Я Мерсьє, Жюль Мерсьє. Працюю в «Бюро» ель-Бадіра.

— Дуже приємно. — Ота торкнувся своєї нової панами. — Мене звуть Васіліс Патрідіс. Я працюю в Сі Омара.

— Я так і думав, — усміхнувся Мерсьє. — Ви їдете вже додому?

— Так. Якщо хочете, можу підвезти…

— Саме про це я і хотів вас попросити, — сказав Мерсьє і, сівши поруч Оти, зняв твердий капелюх, од якого на лобі у нього лишилася червона смуга. — Я приїздив сюди в службових справах. Мене можуть одвезти назад аж по обіді, та я не хотів би так довго чекати.

— В цьому немає потреби, мосьє, місця в кабіні вистачить і для вас.

Спочатку вони їхали мовчки, але незабаром почали розмову про мечеть, бо Мерсьє звернув там увагу на Оту і зрадів — так він принаймні казав, — що тут, у цій глухомані, знайшлася людина, яку цікавлять такі речі. Ота сказав, що йому сподобалась мечеть, хоч він, як механік, і не дуже розуміється на цьому. Вони гомоніли без угаву, і коли Мерсьє вимовляв якесь незвичайне ім'я, його тонкий, педантичний голос лунав гучніше. Він згадував про Меринідів, Альморавідів, Алаутів і багатьох інших. То все були династії, які панували колись у Марокко й будували мечеті на славу аллаха, Володаря Всього Сущого.

Ота зауважив, що жодна династія нічого не збудувала, усе збудували мусульмани, а династія дала для цього тільки незначну дещицю. Мерсьє кивав головою, мовляв, до деякої міри це правда, мечеті справді будували араби, муляри, художники, але для того вони повинні були мати не тільки гроші, а й стимул, і цей стимул їм дала віра в Пророка… Потім Ота запитав, звідки у місцевих кмітливість та майстерність, і Мерсьє сказав, що вона в них від природи. Але чим же тоді пояснити, що такі кмітливі люди не можуть зрозуміти простісінької машини, що на зовсім елементарну схему вони дивляться, як теля на нові ворота? Мерсьє засміявся і зауважив, що машина й мечеть — різні речі; ці кмітливі мусульмани — він називає їх «ces indigenes si capables»[48] — дивляться на креслення тільки як на орнамент. Єдине мистецтво, яке вони знали, був саме орнамент, річ зовсім пласка, бо коран, заборонив їм зображати людей і взагалі живих істот, через те в них немає скульптур і вони не знають перспективи. Вони не знали навіть картин, аж поки не прийшли європейці і не принесли фотографію. Справа зайшла так далеко, що коли вони побачили перші мальовані портрети, то називали їх «photographie а main», себто фотографія, зроблена руками.

Однак Ота не міг з усім цим погодитися; адже мусульмани повинні були розуміти плани і перспективу, щоб збудувати такі довершені мечеті. Архітектурні ансамблі.

Біля фабрики Ота зупинив машину, і Мерсьє незграбно виліз з кабіни. Тієї ж миті з вікна бібліотеки — кабінету — канцелярії долинув голос Сі Омара:

— Добридень, пане Мерсьє! Це дуже добре, що ви знову завітали до мене.

— Вибачте, — Мерсьє всміхнувся і трохи почервонів, — але я приїхав не до вас. Я тільки під'їхав, з вашого дозволу, вашою машиною і тепер поспішаю додому. Іншим разом залюбки зайду до вас.

— Гадаю, ви не збираєтесь іти пішки! — Сі Омар у вікні сплеснув у долоні. — Базіль вас одвезе. Базілю, зробіть послугу панові Мерсьє! Як з'їздили в Тіфніт, Базілю?

— Марно.

— Гм. Шкода… До побачення, пане Мерсьє!

— Au revoir![49] — помахав рукою Мерсьє з віконця машини, — І дякую! Дякую вам!

Ота віз Мерсьє до ель-Бадіра, і вони знову говорили про мусульман.

Приїхали в ель-Бадір, і Мерсьє вийшов.

— Щиро вдячний вам, пане Базіль, — усміхнувся він. — Я справді провів з вами приємні хвилини. Цими речами нині вже мало хто цікавиться. Їх мало хто любить.

Ота не знав, що саме той має на увазі, але ствердно кивав головою.

— Якщо ви знову захочете поговорити на цю тему, приїздіть до мене, — провадив Мерсьє. — Я буду або в канцелярії, або дома. Живу я он там. — Він показав на будинок під червоним дахом і пішов.

Розвертаючи машину, Ота побачив пана Лукаса, свого другого приятеля, який квапливо перетинав майдан, простуючи до нього.

— Агов, друже! Я бачив, що ви привезли пана Мерсьє.

— Так, — сказав Ота. — Ми дуже мило з ним поговорили.

— Із старим Мерсьє? Облиште! А про що? Сподіваюся, не про дівчат?

— Ні. Про мечеті і про арабів.

— Про це можна було здогадатися, — засміявся пан Лукас. — Ви маєте трохи часу? Тоді підвезіть мене до фабрики. Я дещо забув там.

— Прошу, — відповів Ота. Він був радий, що побачить підприємство пана Лукаса, а головне дівчат, які тчуть килими, Може, Лукас виконає свою обіцянку й подарує йому килим.

6

У світлому кабінеті пана Лукаса висів олійний портрет знатного чоловіка з кошлатими бровами й орлиним носом. Чоловік стояв біля столу, заваленого книгами, легенько спирався на нього однією рукою, і йому бракувало тільки горностаєвої мантії, щоб бути схожим на імператора або короля. Це був, звичайно, пан Лукас.

— Мистецький твір, — сказав живий пан Лукас. — Не я, а цей портрет, ясна річ. Зверніть увагу на пальці, Базілю! Вони свідчать про хист художника. Бо найважче намалювати пальці, руку. Все інше порівняно з цим — дрібниця.

Ота придивився до пальців, руки, на якій справді розрізнив кожну волосинку. Тільки на портреті рука була тонка, довга, зовсім не схожа на руку живого папа Лукаса, таку ж куцу і товсту, як рука Сі Омара; але це, мабуть, не мало значення, бо того, хто був зображений на портреті, легко було впізнати по голові, а руки служили тільки для того, щоб упевнитися, чи цей портрет малював справжній майстер; принаймні так це зрозумів Ота.

Пан Лукас налив йому келих вермуту й почастував сигарою, товстою, як палець, незграбною, як оцупок, і коричневою, як шоколад. Можливо, це було добре куриво, проте Оті воно не сподобалось, і він зрештою зрадів, коли пап Лукас провів його до туалету, де був зіпсований злив. Залишившись на самоті, Ота викинув сигару у віконце. Сигара впала під ноги хлопцеві, той підняв її, вдячно глянув на небо, звідки аллах послав йому цей дарунок, і кинувся навтьоки.

Ота прочистив сопло, вода знову весело задзюрчала. Він повернувся до кабінету пана Лукаса, одержав нову порцію вермуту й вислухав багато слів похвали.

— Таких люб'язних і порядних людей, як