Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не тільки можна, — відповів Петр, — а я навіть радий, що питаєш, бо, бачу, ви ще не зовсім утратили інтерес до дійсності й не заблудились остаточно в пустих мудруваннях.
— Пустих? — вигукнув Медард.
— Авжеж, — підтвердив Петр, — бо засади правди й розуму накидаються нам так невідчепно й самі себе доводять так переконливо, що не треба про них стільки просторікувати. А цей чоловік — мій давній приятель, його шведи збиралися посадити на палю. Звуть його Франта Ажзавтрадома.
— В Німеччині мене називають Франц Моргендагайм, — докинув Франта.
— Він чесний і порядний чоловік, — провадив Петр, — і хоче пристати до нас.
У Франти вже крутилось на язиці, що він цього справді хотів, та тепер, коли познайомився з веритаріями ближче, втратив таку охоту; але він не сказав нічого, бо не бажав квапити події і спутувати собі руки передчасними обіцянками.
— Ласкаво просимо, Франце Моргендагайм, — сказав Медард. — Але знай: щоб стати членом нашого товариства, потрібні великі моральні якості й самозречення. Тобі доведеться відкинути віру в фальшивого, вигаданого бога, а натомість повірити в Правду, Розум і Справедливість, відкинути символ Хреста, замінити його символом Кола й засвоїти девіз «Усе з одного» — як основну суть усіх сутностей.
— Залюбки! — відказав Франта. — Я вже тішуся з цього. Але краще, мабуть, відкладімо це діло на завтра.
— Дуже боюся, що ти не сприймаєш поважно основ нашого віровчення, Франце, і поки що не можу назвати тебе братом, — сказав Медард. — Але дарма, відкладімо це на завтра. А взагалі, Вчителю, ваша вилазка була успішна?
— Ми пробрались аж до Фрайбурга, — відповів Петр, — і ніде не наразились на опір; тільки повертаючись, заскочили шведських рейтарів, що плюндрували якесь село — назви не знаю. Там і сталась пригода з моїм приятелем Франтою. Шведів побито, в нас усі цілі.
— Твоя скромність, Учителю, — блискуча корона цієї радісної звістки, — сказав Медард.
— Блискуча корона цієї радісної звістки!.. — луною підхопили веритарії.
— Що ти називаєш радісною звісткою? — спитав Петр. — Те, що ми вбили кількох шведів, яких війна навчила жорстокості і які поводились у тому селі гірше від п’яних чортів? Ти радієш, що в самому осередді Європи й досі вбивають, плюндрують і палять? Якби я, навпаки, повернутись із такої вилазки, сказав: «Ми ніде не помітили ознак звірства чи насильства; здається, війна пригасає», — ото була б радість!
І гурт підхопив:
— Ото була б радість!
— Авжеж, — погодився Медард. — Але війна не пригасає, і без утручання людей доброї волі не скоро почне пригасати. А розуміючи це, як і годиться прихильникові нашої філософії правди і розуму, я, подобається тобі це чи ні, не можу стримати великої радості, коли чую: кількох мерзенних убивць покарано смертю. Я вже не кажу про те, що здобич, якою ви збагатили нашу спільну скарбницю, нам теж вельми до речі, бо коли ми хочемо боротися зі злом, треба жити, а щоб жити, потрібні кошти.
І веритарії підхопили тріумфально:
— Потрібні кошти!
«Отже, спільна скарбниця, — подумав Франта. — Але на дідька вони топлять її в крові?»
— Атож, потрібні кошти, — озвався голос іззаду. То був один із верхівців Петрового загону, селюк із довгобразим грубим обличчям і зморщеними запалими губами. Він здавався таким мовчазним, що коли заговорив, то ніби кіт раптом загавкав. Досі він сидів на переверненому догори дном кошику і сьорбав щось із горщика, який принесла йому дружина, заморена згорбатіла бідачка в по-старобабському пов’язаній хустці, що майже закривала її спотворене стражданнями й безнастанним страхом обличчя. — Так, потрібні кошти, — повторив чоловік. — Аби ж тільки ніхто нічого не ховав за пазуху.
— Ігнаце, Христом-богом тебе прошу, мовчи й ні в що не пхайся, — заблагала дружина тоненьким, боязким голосом.
— Цить! — гримнув чоловік, акуратно поставив горщик додолу, підвівся й випручався від дружини, яка була обхопила його обома руками. Вогнище вже зовсім пригасало, але один із братів розпалив його знову, підкинувши оберемок хмизу. Ігнац нахабно пропхався вперед, сердито відштовхуючи веритаріїв, які стояли в нього на дорозі, та коли опинився біля проповідника Медарда, видимо знітився: засоромлено схилив голову й безпорадно розвів руками. — Я чоловік відвертий, що думаю, те й кажу, — пробурчав, ніби виправдовуючись. — Нікого кривдити не хочу, але що бачив, те бачив.
— Ігнаце, не треба, нікому воно не цікаве, що ти бачив, — ридала позаду його дружина.
— Навпаки, сестро Ево, нам воно дуже цікаве, — сказав Медард своїм делікатним голосом освіченої людини. — Не соромся, кажи, брате Ігнаце. Кого стосується твоє звинувачення?
— Що бачив, те бачив, — правив своєї довгобразий Ігнац. — Кому це хочеться підводити товариша під халепу! Та коли вже ми тут без кінця молотимо язиками про правду та й про правду, то хай уже раз та клята правда вийде на яв.
— Кого стосується твоє звинувачення? — повторив Медард, піднісши голос.
Брат Ігнац хвильку вагався й кліпав очима, тоді показав пальцем на невисокого, але кремезного воїна в подертому, латаному, постягуваному дротом крислатому капелюсі. — Я добре бачив, як ти в одного шведського офіцера забрав гаманця з грішми й перстень. Перстень ти кинув у казан, але гаманця лишив собі.
Обвинувачений вояк у подертому капелюсі розлючено ревнув, що Ігнац брехун, собака, підлий викажчик і пацюк, і, вихопивши палаш, кинувся на нього, щоб розвалити йому голову, але Петр, що підступив збоку, вхопив його за зап’ясток, аж хрупнуло. Вояк опирався й пручався, але Петр стискав руку сильніше й сильніше, та ще й викручував.
— Ти зробив це? — спитав він.
— Пусти! — кричав вояк. — Пусти!
— Ти зробив це? — знову спитав Петр.
— Зробив, — признався вояк і впустив палаш.
«Достобіса він, чортяка, й досі сильний, мов бугай, — подумав Франта. — Та звісно: він єдиний спромігся
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прекрасна чаклунка», після закриття браузера.