Читати книгу - "Зоряні крила"

В цю мить налетів порив вітру. Це був справжній шквал. Комір Карпа Івановича відкотився. Довелося на мить спинитися і щільно загорнутися. Знайомий Любові Берг за цей час встиг дійти до рогу тепляка і завернути.

Карпо Іванович, перемагаючи вітер, ішов уперед. Він завернув за ріг і глянув уздовж стіни, чекаючи побачити високого чоловіка далеко від себе. Але чоловік виявився зовсім близько. Чому затримався він біля того місця, де кріпилися відтяжки?

Гучко і сам не міг зрозуміти, чого це він так настирливо стежить за цим чоловіком. Той просто йшов уздовж стіни до входу в тепляк. От чого тільки він затримався біля відтяжок?

В цю мить чоловік озирнувся і побачив Карпа Івановича. Зразу він рвонувся вперед, немов намагаючись втекти, потім хода його уповільнилася, але йшов він все ще швидко, не оглядаючись.

Все це остаточно зацікавило Гучка, і він поспішив уперед. Чоловік пройшов вхід у тепляк, спинився, мить повагався і рішуче зайшов усередину тепляка.

Карпо Іванович вирішив не відставати. Він зайшов у ворота, і темрява війнула на нього вогким повітрям. Гучко завагався, потім згадав, що світло вимикають тільки на перерву, і сміливо ступив у темряву.

Між кам'яними стінами майбутньої будівлі і стінами тепляка створювався ніби коридор. Десь тут мусив бути втікач. Гучко невпевнено рушив уперед.

В цю мить десь включили світло. Гучко примружив очі від несподіванки, але праву побачив, високого чоловіка. Той біг до другого виходу з тепляка.

Палаючи одним бажанням — дізнатись нарешті, з чому тут справа, — кинувся Гучко вперед. Він біг довгим коридором, стіни якого здіймалися високо вгору, як стіни ущелини, і раптом його охопив страх. Щось мусило трапитися зараз, щось страшне, і Карпо Іванович біг уперед, уже навіть не думаючи про високого чоловіка.

Світло раптом погасло. Карно Іванович спинився, підніс угору обидві руки, немов намагаючись захиститися від нападу темряви, і раптом страшний грім і грюкіт зім'яв його, оглушив, кинув на вогку землю. Він намагався захиститися, але не міг, крикнув щось нерозбірливо, тонко, пронизливо і затих.

Завал тепляка стався за кілька хвилин до кінця перерви, коли бригади ще не прийшли на свої робочі місця.

Тривожні гудки залунали над будівництвом. З усіх кінців бігли люди туди, де з дикого хаосу ламаних дощок, колод і мат визирали незакінчені стіни теплоелектроцентралі.

Почуття нещастя згуртувало всіх. Люди йшли і йшли, ладні викопати яку завгодно роботу, аби тільки допомогти.

Прибіг Полоз. Спочатку йому здавалося, що це тяжкий сон, незвичайне марення, але гудки і справді гули над будівництвом, вони здіймалися в небо, тоскні і протяжні, і Михайло Полоз переконався, що це не сон.

Санітарні карети стояли вже напоготові поруч із зруйнованим тепляком. Всіх найбільше турбувало, чи багато забитих, чи багато жертв.

Один труп було знайдено відразу ж. Чоловік у бушлаті й вушанці лежав оддалік тепляка, убитий ударом важкої колоди, яка відскочила набік. Це була випадкова жертва.

Полоз розставив людей, які розбирали тепляк, довгими ланцюгами, і дошки пливли з рук на руки. Треба було діяти швидко. Під обваленими стінами могли бути люди.

Виконроб стояв на одній із стін. Незабаром до нього приєдналися Соколова, Матросов і Бабат, який нагодився саме до катастрофи. Всі четверо мовчки дивилися на роботу, щомиті чекаючи побачити кров на дошках або нові трупи. Полоз віддав розпорядження про перестановку людей, і Бабат незадоволено поморщився.

— Віро Михайлівно, — досить голосно сказав він, — чи не слід було б тимчасово зняти товариша Полоза з керівництва?

Соколова промовчала так, ніби і не чула цих слів. Зате відповів сам Полоз.

— Доки не буде ліквідовано катастрофу, — сказав він, — я тут відповідаю за все чисто.

— Навіть за жертви і катастрофу?

— Так. Саме за жертви і катастрофу.

Бабат не сказав більше нічого. Хаос дощок і колод розібрали за чотири години. За цей час жодна людина не пішла з п'ятої дільниці. Карпа Івановича знайшли не скоро. Все тіло його було понівечене, але інженер дихав. Санітарна карета блискавкою помчала до лікарні. Виконроб Гучко, може, ще мав шанси на життя.

Любов Вікторівна з'явилася на дільниці разом з першою хвилею людей. Вона була, як і всі, збуджена, схвильована. Спочатку стала в один з ланцюгів передавати дошки, потім покинула.

Побачила труп високого чоловіка, і збудження її подвоїлося. Обійшла всю дільницю, хвилину постояла біля обірваних тросів, замислилася і рушила далі. Коли знайшли понівеченого Гучка, Борг стала раптом млявою. Довго дивилася вслід білій санітарній кареті.

О четвертій годині весь хаос дощок, колод і мат було розібрано.

Жертв більше не було.

Ліжко гойднулося. Карпо Іванович глибоко дихнув і відкрив очі. Останнє почуття, почуття страху, ще не зникло. Хотів схопитися, кудись бігти, але тіло не послухалося, і жодним м'язом не вдалося ворухнути.

Що з ним? Де він?

… Довга ущелина коридори залита світлом, і раптом несподіваний удар темряви…

Над ним нахиляється знайоме обличчя. Це лікар. Вони добрі і давні знайомі.

— Я буду жити? Тільки правду, — самими губами шепоче Карпо Іванович.

— Так, будете, — впевнено відповідає лікар. Але впевненість його існує тільки в словах. Страшно пом'яли тіло виконроба дошки і колоди. Ніхто не знає, як багато витекло крові, ніхто не знає, чи буде жиги інженер Гучко.

Лікар вийшов з палати. Зроблено вже все, що можна було зробити. Тіло Гучкове