Читати книгу - "Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская"

Тепер же він мусить так само пильнувати, щоб зберегти все те, що цвіло тут, створене вільним туркменським народом.

— Друже Ігдіре, ви тут?

Легка постать майже нечутно підійшла знизу і порушила задуму.

— Салют, Анатолію! — привітався Ігдір. — Я так і знав, що ви сьогодні прийдете. Сьогодні, з допомогою вашої ВВЕС, ми електрифікували всі наші прилади. А за це ми налагодимо найпильнішу охорону вашого повітряного господарства. Щоправда, ви самі там, угорі, маєте деяке метеорологічне приладдя. Але ми вас, старих клієнтів, не залишимо. Ось подивіться…

Він весело потяг Анатолія Сергійовича до одного з приладів.

— Бачите?

— Нічого не бачу, — сказав, придивляючись, Катинський.

— Ех ви, сліпий! Бачите, ось стримить тонесенька дротинка. Це сьогодні почали в нас працювати нові, найчутливіші в світі анемометри. Принцип надзвичайно простий. Платинова дротинка нагрівається електричним струмом до певної температури. А коли вітер обтікає її, вона втрачає свою теплоту і тим сильніше, чим вітер дужчий. Ми ж вимірюємо втрату цієї теплоти за змінами опору, розумієте? Тепер ми будемо нотувати найменші зміни швидкості вітру.

Анатолій Сергійович міцно потиснув руку Ігдіра.

— Спасибі! Ми мусимо вартувати якнайкраще. Пустеля, мені здається, може зробити напад. Що ж чути з твоїм смерчографом?

— Це наше найвразливіше місце, — сказав Ігдір… — Але моя конструкція, для якої я використав схему звичайного радіокомпаса, готова. Завтра ми її встановимо. Хай моє чорне волосся обернеться в білий ковил, коли ми таки не навчимося вчасно дізнаватись про наближення смерчу.

— Вчасно? — недовірливо перепитав Анатолій Сергійович. — Це за кілька хвилин?

— Е, ні, — заперечив Ігдір. — Ні! — і його уперте, роздвоєне підборіддя енергійно випнулось наперед. — Зможемо передбачити принаймні за годину. Я недаремно сидів ночами, вивчаючи передсмерчові метеорологічні умови. Смерчограф зможе показувати найменші зміни електростатичного поля навколо землі. А я вже знаю, які саме з тих змін відповідають наближенню смерчів.

Він помовчав і додав.

— Так ми й віддамо пустелі наші троянди! Ходімте, я внизу покажу вам майже готовий смерчограф.

Повітря, напоєне пахощами квітів, було гаряче, як дихання хворого.

Сидіти за столом важко. Так би й покинула книжки, розляглася б десь біля прохолодного струмочка і лежала б нерухомо-сонно, як розморена сонцем ящірка!

Але Піфагорова теорема розворушує Ніну.

— Ти таки природний математик, Ніно. Дивись, уже і сон твій зник. А я, навпаки, зовсім сплю.

І Алкад комічно розплющив очі, і без того великі, а вони немов самі стулялись від непереможної втоми.

— Ну, ясно, мабуть, не спав зовсім, писав вірші.

— Так… Грав на скрипці і потім трохи щось… склалося.

Рум'янець опалив засмаглі щоки юнака. Довгі вії сквапно заховали в глибінь очей раптову зніяковілість.

— Мені дуже подобаються, Алько, твої вірші, але чи не скажеш ти мені все ж таки, чому квадрат гіпотенузи…

— Безсовісна! Ти мстишся за черепні кістки, які не хотіла вчити. Але чи то безсоння, чи спека сьогодні зробили мій мозок в'ялим, як дохла риба.

— Брр, що за порівняння! А ще поет!

— Це спека, Ніно… Поглянь на Біма!

Жовтий Бім справді лежав на підлозі, як мертвий, розкинувши лапи, хвіст.

— Знаєш, Ніно, тварини прекрасно завбачають погоду. Бім буває смутний і лінивий перед бурею.

— Ти теж тварина, отже…

— Не смійся, Ніно, я справді буваю якийсь чудний перед змінами погоди. Слухай, я сьогодні не спав і під ранок чув розмови татка з твоїм дядею Толею…

— Ну і що?

— Твій дядя справжній стратег. Він хоче урахувати всі можливі небезпеки, що можуть звалитись на ВВЕС. У Катинського з татком відбулася ціла «нарада» про смерчі.

— Про смерчі? — здивувалась Ніна. — Хіба вони тут бувають?

— О, — сказав Алкад, — зараз, навесні, у найкращу пору пустелі, ти ще не знаєш, що то такс. Але пізніше ти переконаєшся, що це досить неприємні гості. До того ж вони з'являються так несподівано. Недаремно мій старий дід-скотар зве їх «відьмами пустелі». Вони йдуть з піщаними бурями. Власне, бувають у нас не справжні смерчі, а просто вихри пилу. Вони виникають від шаленого нагрівання повітря. Тоді здіймається течія, що лютує, вирує, крутить гвинтом. Уявляєш, який це повітряний кратер! Зрідка бувають і справжні смерчі — родичі отих американських торнадо, що знищують цілі селища, випивають озера. По правді кажучи, я їх боюсь, отих смерчів, вони…

— Заторохтів! — засміялась Ніна. — Ти сьогодні заважаєш мені працювати. Маленький хлопчик не спав, бо йому снилися страшні відьми. Хлопчик занепокоєний, він вірить у сни і не хоче вчитись…

— До чого тут сни? — заперечив Алкад, проковтнувши Нінине глузування. — А коли б ти пережила таке, як я? Знаєш, коли я був зовсім малим, я вперше поїхав з мамою до діда Джулдуза. Їхній аул був тоді кочовим. Навесні вони осідали біля якогось такира і пасли худобу по квітучих горбах, поки спека не випалювала все. Тоді вони мандрували далі на північ, у степи. Мені тоді все дуже сподобалось у діда — його чай, ласощі, якими він мене частував…

— При чому