Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Декілька миттєвостей у палаті була німа сцена. Я дивилася на Роуз і чомусь думала, що мені навряд чи вдасться побачити коли-небудь її настільки шокованою. Ця жінка завжди вміла тримати свої емоції та почуття під контролем. Коли ми втікали в невідомість із залитого кров'ю, палаючого Стархана. Коли із стійкістю скелі приймала удари долі. І точно як скеля прикривала мене від усіх вітрів та негараздів.

Під її тяжким поглядом у мене всередині щось істерично заволало, просячи пощади, але... якщо зараз не з'ясувати все, то потім буде тільки гірше.

– Що ви прокручували з льєром Кларенсом? – наполягала на відповіді я, усвідомивши, що сама Роуз відповідати не поспішає. Голос затремтів, але я тільки вище підняла підборіддя.

– Торгую забороненими південними зіллями, – похмуро пожартувала Роуз, не посміхнувшись, а скоріше скривившись. – А що ти взагалі знаєш, і звідки взяла, що ми щось провертаємо?

Гарне якесь питання. Підслухувала, звісно. Тут важко не здогадатися самостійно. А мені озвучувати очевидне не дуже хотілося.

– Чула дещо… – видавила я скупе пояснення.

– Так якби не підслуховувала, то й не ставили б ідіотських питань, – пробурчала звично Роуз. – Сподіваюся, що хоч ні з ким поділитись спостереженнями не встигла?

У мене від її знову посуворілого тону пересохло в роті. Щось каяття злочинця, який опинився на межі викриття, у неї не спостерігалося зовсім.

Здається, настав час панікувати!

– Вирішила спочатку з тобою поговорити, – вже не так самовпевнено відповіла я, відчуваючи себе справжньою злочинницею.

Роуз озирнулася на вхідні двері, піднялася з краю мого ліжка і, попередньо виглянувши в коридор, зачинила їх.

– Твій цей... командир, може повернутися з хвилини на хвилину. І так ледве змогла його виштовхати, щоби провести ритуал відновлення. Але повернеться точно. Він тут над тобою, як дракон над золотом, сидів. – Мене таке порівняння трохи зачепило. На рівні підсвідомості, мабуть. Але Роуз продовжила, і я знову зосередилася лише на тітці. – Скажу відразу, мені не подобається, як він в'ється навколо тебе. Мені взагалі не подобається, що він існує у твоєму житті, але про це ми поговоримо потім, – швидко, пошепки заговорила Роуз, повернувшись на край мого ліжка. – Я зараз скажу це раз і, якщо ти спитаєш знову – більше не повторюватиму. Я закохана у Отто. В нас роман. І… все непросто.

Тепер оніміла я. Як просто, логічно і водночас неможливо. Роуз? Піддалася почуттям? Кларенс? Та ну… він надто цінує «Гірський притулок», щоби ризикувати нарватися на невдоволення Етклонерів. А той опуститься до дрібної помсти. І зітре в порошок обох, як тільки підозра хоч найменша з'явиться.

І відразу внутрішній голос шкідливо зашепотів: «А сама?». Хіба я сама не піддаюся почуттям, які від мене, якщо моя таємниця буде розкрита, залишать тільки попіл? Чому вони не можуть? Невже не заслуговують?

Згадалися слова Кларенса про сім'ю та дітей.

Боги…

– І довго ви ще планували ховатися? Довго планували приховувати все це від мене? – чомусь це було особливо прикро.

Зі мною ж Роуз могла поділитися? Невже я настільки не заслуговую на довіру?

Адже я не чужа людина. Не стала б тріпатися на кожному кроці, не придумала б дивної історії, в якій запідозрила цю пару одним богам відомо в чому. І взагалі все було б інакше.

Все було б негаразд. Можливо, і не побігла б за Кіраєм. Хоча, кому тут брехати, я б точно побігла за ним.

І знову неприємний внутрішній голос крекнув ненависне вже: «А сама?».

– Я не планувала ховатися, – зітхнула Роуз, її плечі опустилися, а в очах майнув смуток. Вона заговорила ще тихіше, але тепер у її промові змішалися й імперські та аратсійські слова. – Я взагалі цього все не планувала. Вдома все було набагато простіше. Ми не мали права на сім'ю, дітей, почуття. Нескінченна відданість Жриці, богам, магії. Іноді задоволення потреб, народження дітей, які теж рано чи пізно ставали служителями. Все просто, впорядковано, ​​звично. Я думала, що й тут у мене не буде такої проблеми. Та й Етклонер полегшив мені життя у цьому плані. Чоловіки самі мене уникали. Але... Але якось... Я не знаю, Елтрісс, коли і як саме це сталося. І багато разів я намагалася розірвати все та забути… Але…

По щоках Мейтроуз покотилися сльози, і вона більше не змогла нічого сказати. А в мене просто стислося від болю серце. Це було несправедливо. Неправильно і так гірко.

Я рвучко піднялася, сіла і обняла тітку.

– Пробач, – тихо прошепотіла я. – Я не знала…

У пам'яті випливло щасливе обличчя Мейтроуз, коли вона повернулася додому днями трохи пізніше, ніж зазвичай. Могла б і сама здогадатися. Але я настільки не вірила в можливість того, що тітка закрутить роман…

– Сама винна. Треба було тобі все розповісти, – взяла себе в руки Роуз, одним махом стерши сльози. – Але тепер, коли ти все знаєш, може поясниш, що взагалі відбувайся у цьому місті? І що ти від мене приховуєш, люба?!

– Це досить складно, – прочистивши горло, зізналася я, відсторонившись.

– Постарайся, будь ласка, для єдиної, любої тітоньки, – шморгнувши носом, суворо подивилася на мене Мейтроуз.