Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

мав, що значать слова — «серце має ожити». Але ваш батько...— Гальванеску, ніби перед зануренням, набрав у легені повітря,— сказав, що серце Змія має бути поміщене у груди обраного. Тільки так воно оживе. І тільки так обраний має віднести його до печаті, за якою спить Обадія. Але відродження Змія означатиме смерть обраного. Ваш батько показав мені серце. І це було диво. Одкровення! Я ніколи не забуду тої миті.

— Навіщо ти розрізав йому груди?

— Він захотів спробувати замінити обраного! — Гальванеску закрутив головою у пошуках Тюрина. Яскраве світло заважало роздивитися кімнату.

— Але серце не прижилося. Ти нашвидкуруч його зашив і відіслав до Олександрівської. А потім ще кілька років шукав тіло для серця. Ти хочеш сказати, що не знав імені справжнього обраного? Не знав батькового імені? Хто тоді написав про його смерть у маєток? — Тюрин із силою поклав руку на металеве ліжко перед носом доктора. Синя долоня вгрузла у поверхню. Гальванеску здригнувся.

— Я нічого не писав! Ваш батько назвався Лазарусом. Петром Лазарусом. Він казав, що є автором знаменитих «Легенд про Змія». Я тому йому так і вірив. І я не вбивця! — відчайдушно заволав Гальванеску, спробував підвестися і впав на стільця під вагою руки відживленого.— Я експериментував зі смертельно хворими, божевільними, але найчастіше з мертвими. Я, клянуся, не знав, хто той обраний... Доки серце до вас не потяглося... І ця комета. 1913-й. Усе збіглося...

Тюрин згадав законсервоване серце з Біологічної станції. Нічим не примітний екземпляр, якими лікарі так люблять обставляти лабораторії. Смердючі препарати у банках покликані лякати клієнтів, переконувати у вагомості знань дослідника. На станції Гальванеску таких було через край. Тільки й того, що банка з каламутною рідиною стояла біля ікони з Ліліт.

Тепер Тюрин був переконаний, що черв’як не примарився. Серце і справді здригнулося від його погляду, а тендітний довірливий паросток, один з паразитів, що роз’їдали плоть, торкнувся долоні за склом. Серце відчуло тіло, в якому судилося відродитися.

Поліціянт похитнувся і відійшов від столу, пройшовся кімнатою. Думки плуталися.

— Але і тоді я не знав, що робити,— і далі скиглив Гальванеску. З його очей бризнули сльози.— І тут утрутилося Змієве провидіння. На вас напав Топчій, і я вже не мав права на сумніви.

Тюрин зупинився за спиною доктора. Повільно, ніби торкаючись чужого тіла, поклав руку собі на груди. Десь там здригалося і набиралося сили серце Змія.

— Що буде, якщо його вийняти?

— Серце? — Гальванеску спробував подивитися на Тюрина, але поліціянт грубо розвернув його голову до лампи.— Я думаю, тільки завдяки серцю Змія ви ще живі. Відносно живі. Ви маєте донести його до печаті. Маєте відімкнути Змія. Це ваше призначення! А смерть — лише переродження. Так казав Змій. Не слід її боятися.

Несподівано Гальванеску закинув голову і здійняв руки до стелі. Олександр Петрович простежив за поглядом доктора і вжахнувся.

— Це намалював ваш батько.

Стелю вкривало дивовижне панно. Тюрин підняв лампу. Картина повторювала кілька разів бачений сюжет. З Біологічної станції Гальванеску, з базарних лубочних картинок, з гобелена Житоцької: Змій ніжно обіймає місто-острів. Так само палають гадючі кубла по околицях Києва, а з підземелля скорботно тягне руки до Обадії змієнога мати. Але у центрі пульсують і танцюють, наче небесні тіла у зорепад, нові значки.

Батько і був Лазарусом. Усі послання і підказки були з Тюриним від початку. Батько повсякчас ніби шепотів на вухо: твій шлях визначений, опиратися немає сенсу. Ти мусиш його відімкнути. Батько спробував поборотися з долею, але зазнав невдачі. «Може, тому і згодився на безглузду операцію. З відчаю, щоб не бачити, як серце Змія таки знайде своє вмістилище».

— Я мушу з ним поговорити,— до себе сказав Тюрин і висмикнув доктора зі стільця.

— Зрозумійте, це ваша доля. Це велике благословення — бути обраним для такої місії,— торочив Гальванеску, поки Олександр Петрович зачиняв його у сусідній з водяником камері.

Потім Тюрин повернувся до операційної, замкнув по собі двері, дістав слоїк із сухим варенням, поклав на язик фрукт, улігся на металеве ліжко і заплющив очі.

*

— Пане? Чоловіче добрий? Уставайте, якщо ноги держуть. Або скажіть, чи живий, чи вже амінь?

Олександр Петрович прокинувся від того, що хтось боляче колов його у бік. Поруч тупцяв годованець. Густе чорне волосся стирчало з-під шапки, падало на очі, переходило у скуйовджену бороду, плуталося у вусах, сягало плечей і, здавалося, вростало у смоляний вовняний кожух. У руці домовик тримав довгого дрючка, яким і шпиняв поліціянта. З кожним рухом з його одягу і волосся сипалася сажа.

З важкою, ніби хмільною головою Тюрин підвівся на тапчані. Надворі темніло, але ні Гальванеску, ні огидного помічника-водяника не було.

— Пити є? — прохрипів Тюрин.

Домовик нахилився до відра, витяг брудну ганчірку, трохи викрутив, зважив на руці та щосили швякнув на обличчя відживленого. Доки поліціянт оговтався, чоловічок устиг добряче обтерти йому голову. І, дивна річ, відразу полегшало.

— Доктор де?

Не підводячи голови, домовик перекинувся на його руки, методично розмазував рідину по густо помереженій шрамами шкірі.

— Який сьогодні день? — несподівано запитав Тюрин. Годованець хмикнув, на мить зупинив ганчірку і чітко і зрозуміло вимовив:

— Святвечір нині. Нечисть гуляє. А завтра вже і Різдво. Потім мовчки склав реманент і зник у коридорі.

Тюрин помацав затерплі кінцівки. Хоч дід і тер водою, на грудях лишилися брудні позначки. Відживлений схилив голову і побачив напис чорнилом: «Пусти Змія».

Тиша, як вата, забивала вуха. Повітря ніби застигло. Тюрин зліз із тапчана і підійшов до дверей. Вони виявилися незамкненими, хоча він точно пам’ятав, як провертав ключа. Лікарня стояла порожня. Коридор здавався темним тунелем у пекло. Було чути лише відлуння кроків.

— Що за чортівня? — подумав відживлений. Раптом попереду промайнула фігура. Поліціянт побіг навздогін. Вилетів надвір і зупинився, як на краю прірви, не маючи сили перевести дух.

Місто унизу палало. Язики гігантського полум’я торкалися безмісячного неба, ніби прагнули запалити темряву. Звідусіль лунали крики приречених. Нечисть і люди зійшлися у смертельній битві. Тюрин бачив тисячі мертвих, що вкривали Кирилівські пагорби. Поранені стогнали і заливалися кров’ю. Люди і нечисть однаково вмирали і задихалися від болю.

Дим згарища вдарив у обличчя. Тюрина обдало жаринками, напівзотлілий аркуш з календаря закружляв і впав йому до ніг. Відживлений підняв клапоть. Там залишився лише рік — 1914.

Поліціянт очманіло перевів погляд і побачив ще жахливішу