Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Я встала з-за столу і почала збирати посуд.

— Куди ти? - жорстоко запитав він.

— Сніданок закінчено, мілорде...

— Даріє, я не відпускав тебе! - знову якось дивно і роздратовано вигукнув граф, пропалюючи мене своїм поглядом. Я спокійно подивилася на нього та поцікавилася, чим можу бути корисною.

— Не будь такою жорстокою до мене.

Я здивовано скинула брови.

— Вибачте, мілорде? – перепросила я. Він не зводив з мене свого розгубленого погляду. Чоловік стомлено зітхнув і заплющив очі на пару секунд. А потім знову глянувши на мене, запитав:

— Ти думаєш... вона пробачить мені?

Я замислилась над його питанням.

— Ти пробачила б мене?

— Вам відповісти відверто? - чоловік мовчав, а я відповіла: - Ні. Я не зовсім розумію Ваші мотиви, мілорде. Ви завдаєте біль тим, хто Вас любить, виправдовуючи себе тим, що оберігаєте... кого? Їх? Чи себе?

Я помітила злість, що промайнула на його обличчі, і поспішила додати:

— Вибачте мені такі слова. Я не мала...

— Іди, — різко кинув мені граф і від'їхав до вікна, повернувшись до мене спиною.

Здається, я зовсім перейшла всі межі. Але він просив відвертої відповіді, я – відповіла. Але як він колись мені вже казав: я лише реса, і не маю права розмовляти з ним у такому тоні.

Наступні два дні пройшли для мене, наче тортури. Граф був мовчазний і похмурий. До мене приходив кравець і зробив виміри на нову сукню. Це була не та людина, яку надсилали до мене минулого разу. Але і його ставлення до мене мало чим відрізнялося від попереднього. Мабуть, одягати рес тут зовсім було недоречно і... принизливо. Правда, цього разу сукня була дуже скромною і під стать служниці. Просто трохи новішою, моднішою, і з м'якої і приємної тканини.

Я не питала у графа, поговорив він з Амадіною чи ні. Лише могла здогадатися, що розмова ця відбулася. Якось увійшовши на кухню я помітила жінку такою блідою, що навіть злякалася за неї. І навіть помітила сильне тремтіння в руках. Очі червоні і в них стільки смутку та болю!

Я кинула погляд на Соура. Може, все-таки він зможе якось заспокоїти жінку. Але дворецький сам виглядав так, наче у воду опущений. Подивився на мене і нічого не сказавши, вийшов із кухні.

— Ви поговорили з ним? - підійшовши до жінки, і торкнувшись її плеча, поцікавилася я. Амадіна не змогла стримати сльози і знову розплакалася. - Ну що Ви? Адже він Вас ні в чому не звинувачує.

— Але ж це я, я винна! Як я могла? Як я не додивилася? Його батьки просили доглянути його. А я? Я що?

— Амадіно, Ви ж ні в чому не винні! Заспокойтеся, будь ласка, і мисліть тверезо.

— Ні, ні, - продовжувала схлипувати жінка і відійшла до вікна. - Він довіряє всім вам: Соуру, тобі, але не мені. Я втратила його довіру.

Чи варто мені ворушити цей вулик? Тепер я була сама не рада, що завдала стільки болю цим двом людям. Але й розуміла: те, що відбувалося до цього, також призводило до сліз та гіркоти.

Коли я говорила з графом, я намагалася зрозуміти почуття Амадіни та говорила з погляду жінки. А зараз, я намагалася зрозуміти графа і донести його почуття та думки до Амадіни. Це було дивно.

— Він, як і раніше, Вам довіряє, Амадіно...

— Ні!

— А я говорю, що довіряє. Він розповідав Вам про родовий захист? - жінка ледве кивнула. - Він не зняв закляття з Вас. А це означає, що він, як і раніше, довіряє.

— Щоб вистежити злочинця? - з їдкою та гіркою усмішкою промовила жінка.

Я підійшла та обняла її за плечі.

— Ні, Амадіно. Тому що він знає, що якщо не втрутиться ворог, то він у безпеці поруч із Вами та Соуром. Ви - його найближчі та віддані люди. А щодо ворогів графа... то, мабуть, не нам з Вами говорити, що правильно, а що ні.

— Це так… несправедливо! - вигукнула вона.

— Згодна. Це також несправедливо, як і те, що життя графа перевернулося лише через купку людей, які бажають убити зовсім не його, а короля. Граф лише інструмент у їхніх руках. Так само, як і Ви – інструмент проти Його Світлості.

Я почула якийсь шерхіт і обернулася. Здається, ми обидві з Амадіною не очікували побачити на кухні графа.

Я зніяковіла під його поглядом, моментально відійшла від жінки і почала чекати наказів.

Мовчання затягувалося і мені стало не по собі. І скільки він підслухав? Я знову залізла не туди, куди дозволено?

— Вас зачекався кравець, Даріє. Сподіваюся, Ви не забули, що сьогодні у мене аудієнція у короля, і Ви супроводжуєте мене?

— Вибачте...

— Можете йти, — я очікувала, що він буде гніватися, але його голос був напрочуд таким оксамитовим, спокійним і м'яким.

Амадіна також зрушила з місця, але я встигла почути, вже виходячи, м'який голос графа:

— Маді, залишся. Мені здається нам є про що поговорити з тобою.