Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Може, далася взнаки загальна втома від двох битв поспіль... Навіть трьох, якщо поєдинок з Конрадом вважати за окрему баталію. А може, виною тому став чудовий, теплий літній день, коли хочеться думати тільки про приємне і хоч на кілька годин забути про проблеми, — але я, що називається, поплив. Мені нестерпно захотілося поділитися з кимось своєю таємницею. Тією, що вже стала майже непідйомною ношею постійної скритності і, як наслідок, вимушеної самотності.
І якщо незважаючи на найтепліші стосунки, що склалися у мене з Круглієм, Лисом, Носачем, я все ж таки розумів, що моє справжнє походження не та правда, яку варто їм відкривати. То зараз, дивлячись у відкрите, чесне обличчя княжича, якого й знав усього нічого, я раптом зрозумів, що можу ризикнути. Тому що якщо Лев Ольгердович зможе повірити в мою історію, подальше перебування в цьому світі стане набагато приємнішим. І не тому, що княжий син досить впливова особа, здатна полегшити життя бідолахи-попаданця. А тому, що я знайду справжнього друга.
— Про що задумався, Степане Олеговичу? — молодий витязь наче відчув мої сумніви. — Зважуєш, що можна розповісти чужинцю і схизматику, щоб не образити? Кинь. Ми ж не попівські діти, нам Господа ділити не личить. Єдиний він, щоби там не говорили. І всі ми, рано чи пізно, встанемо перед його очима, щоб відповісти за прожите життя.
— І прожити його треба так, щоб не було нестерпно соромно за безцільно змарновані роки… — посміхнувся я і демонстративно перехрестився. Як годиться за православним обрядом, справа наліво. — З чого це ти, княжичу, записав мене у католики?
Лев Ольгердович тільки головою похитав, ніби оводів відганяв.
— Я бачу, що ти, лицарю, такий же простий, як твій обладунок. Одна броня поверх іншої одягнена. А замість спіднього — кольчуга сталева.
Зіркий, однак. Усе розглядів.
— Маєш рацію, княжичу. На мені стільки всього надіто, що незабаром і сам забуду, де своя шкіра починається.
— Не свербить? А то зняв би зайве. Все почухатися легше…
Цікава розмова у нас виходить. Начебто звичайна дорожня балачка, що нічого не означає і ні до чого не зобов'язує, а якщо копнути глибше — кожне слово ще один сенс має. Чи мені так здається?
— Ще як свербить. Та як тут роздягнешся, якщо життя таке неспокійне, що ніколи не знаєш: зараз ворог з'явиться чи трохи згодом? Кине клич перед нападом чи тишком-нишком ударить? Нещодавно від сповіді довелося відмовитися.
Сказав, а сам поглядаю і думаю: «Давай, княжий сину, я свій хід зробив. Зрозумієш натяк, продовжимо розмову»
— Це ти правильно розсудив, Степане Олеговичу. Для сповіді смиренність і каяття потрібні. А без них, суєта одна і суєта духу... Та тільки я не священик. Вже й забув, коли сам останній раз до церкви заходив. Бо про гріховне думаю...
«Приїхали. Відмовки закінчились. Або зараз, або... І що? Хто не ризикує, не п'є шампанського! Чому б і ні? Що я втрачаю? Не повірить княжич, то й прапор йому в руки, а барабан на шию. Будь-якої миті можу пред'явити довідку, в сенсі, купу очевидців, що мене сьогодні вночі міцно по голові приклали. Моргенштерном. Контужений, типу. А до юродивих завжди ставилися з розумінням та співчуттям. Ризикну… Не вийде, то хоч виговорюсь»
— Отже, Леве Ольгердовичу, ти цікавишся, що в Розіттен трапилося? Будь ласка... Якщо коротенько, то вчора вночі я з загоном ландскнехтів атакував замок Ордена і захопив його. Замок, чи то пак.
Від такої звістки княжич тільки крякнув. А потім ляснув себе долонею по щоці і розтер на ній нещасливу комаху.
— Зовсім мошкара розлютилася. На дощ збирається чи що? — Покрутив головою, оглядаючи небо. — Ні, не схоже. Дивно… Угу. Значить, замок Розіттен тепер твоя вотчина? — Запитав не змінюючи інтонації.
— Ні, — відповів я так само. — Я не знайшов того, що шукав, а сама фортеця мені без потреби. І ось що я тобі скажу, княжичу, дуже багато з того, що я хотів би розповісти, буде схоже на маячню хворого на лихоманку або міцно підпилого. Впевнений, що тобі, як і раніше, цікаво?
— До Янополя нам ще години дві їхати, — знизав плечима той. — Можемо спробувати. Не повірю чи набридне небилиця, вибачай за прямоту, так і скажу.
— Домовилися, — я зробив глибокий вдих, наче перед стрибком у воду. — Але почнемо не минулої ночі, а повернемося на кілька тижнів назад. У день вбивства твого брата.
Ось я й перейшов Рубікон. Тепер тільки вперед, і будь що буде. Aut cum scuto, aut in scuto* [*гр., — зі щитом або на щиті]
Княжич пильно глянув на мене і мимоволі поклав руку на меч. Але відразу ж і прибрав, вдавши, що всього лише хотів поправити піхви. Потім озирнувся. Бажаючи переконатися, що супутники нас не чують. Міг не перевіряти. Аксель із зброєносцем княжича давно вели жваву бесіду, а до нас долинали лише окремі, невиразні слова. Тож їм і поготів нічого не почути.
— Кажи, лицарю… Степане. Якщо ти знаєш щось про смерть Вітовта — можеш починати розповідь хоч від Створення світу. Тільки правду.
* * *
Важко лише зважитись і почати, а далі само йде. Головне не зупинятися. Слово за словом, епізод за епізодом. Ніби камінь із душі…
Княжич слухав уважно. Не перебивав, не ставив запитань, не хапався за зброю. Навіть коли я зізнався у вбивстві його брата. Іноді кивав, постукував батогом по чоботі, іноді поглядав з цікавістю чи недовірою, але не видав жодного звуку. Поки я сам не замовк. Вичекав ще трохи, а потім промовив зовсім рівним голосом:
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан», після закриття браузера.