Читати книгу - "За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна"

— Едгаре, сонечко, можна швидше?! — нетерпляче постукувала нігтиком по поверхні робочого столу.

— Від того, що ти спитаєш удесяте, робота швидше не піде. Роблю, як можу! — нервово відповів молодий чоловік, поправляючи зачарований монокль.

Колеги Едвіна-Едгара з конструкторського відділу поглядали на мене з цікавістю та певною настороженістю. Гадаю, увірвавшись із криками в їхню тиху домівку, я, безсумнівно, налякала мирних винахідників.

Вразлива мініатюрна дівчина, від несподіванки проливши каву на креслення, спочатку вибухнула такою лайкою, що їй позаздрив би будь-який троль. Але, побачивши мою групу підтримки, швидко замовкла і навіть попросила вибачення. Правильно, її цифровим розрахункам від вологи нічого не буде, а в мене психіка ніжна, особливо останнім часом.

Нарешті замкнувши останній контур, Едгар простягнув наш спільний винахід — «Регенератор». Артефакт виглядав як видовжений кулон із вирізьбленими в певній послідовності символами та переплетеними моєю енергією контурами. Його функції включали прискорення регенерації хворого, контроль над кровотечами, потужну дезінфекцію (навіть від чужорідної магії), очищення каналів, а також додаткові нюанси, що сприяють виживанню і, в разі потреби, успішному транспортуванню до місця надання медичної допомоги.

У своїй практиці я часто застосовую «заморожувальні» кокони для організму, але накладання цієї складної цілющої магії вимагає безпосередньої присутності мага. До того ж, слід враховувати, що пацієнт перебуває в трансі й не здатен захистити себе у разі раптової небезпеки. Ідея створення цього артефакту давно жила в моїй свідомості — перші паростки з'явилися ще в дитинстві, а на тлі останніх подій вона нарешті проросла в реальність. Відверто кажучи, я була надзвичайно задоволена отриманим результатом.

Тік-так, тік-так. Розмірений стукіт годинника відлунював у моїй свідомості. Зосередивши всю увагу на артефакті, я методично, шар за шаром, наповнювала його магією. Татова команда була б у захваті — здається, сьогодні я перевершила саму себе. Відклавши останній кулон, відчула легке запаморочення.

— Готово. Коршуне, виділи когось зі своїх хлопців — потрібно передати артефакти. Едвіне, підеш із ним: треба пояснити механізм роботи та вказати на нюанси. Нехай розподілять між нашими пошуковими групами, гадаю, цієї партії їм має вистачити, — від звуку власного голосу неприємно скривилася.

Зачаровані пластини, якими була дбайливо декорована вся спеціальна кімната, стримували й поглинали не лише залишкові сліди від магії, але й жахливо спотворювали будь-який звук. Втомлено потерла скроні.

Коротко кивнувши, голова моєї особистої охорони вийшов, залишивши нас з Едвіном наодинці.

— Ти молодець, — почула скрип металевого стільця навпроти. Довелося підняти важкі повіки. — Чудова була ідея.

— І не менш чудове виконання, — відповіла, повертаючи комплімент.

Кілька хвилин між нами панувала незручна тиша. Я помічала, як Едвін намагається щось сказати — це було видно по його неспокійних очах і ледь помітному напруженню в жестах, але він ніяк не міг наважитися. Поглядом блукаючи по боковій стіні, де мерехтів магічний шум, я вирішила допомогти йому зробити перший крок.

— І як її звати? — запитала невимушено.

— Ти про що?! — його очі розширилися, і я відчула, як прискорився його пульс.

— Про ім'я тієї особливої, що підкорила твоє серце, — доброзичливо усміхнулася.

Останнім часом Ед усе більше віддалявся від нас: перестав приходити на наші вечері, на роботі старанно уникав мене, не заходив навіть у вихідні, хоча його дім розташований зовсім поруч із нашим. У молодого чоловіка з'явилося нове коло спілкування — друзі, знайомі, власні захоплення і, як я сьогодні помітила, дама серця. Я не сердилася — навпаки, була щиро рада за нього, адже він нарешті повернувся до нормального життя.

— Не розумію, про що ти... — його очі забігали, видаючи внутрішнє хвилювання.

— Ну, як знаєш. Наполягати не буду, але вона справді гарна, — ненав'язливо кинула я приманку, відкинувшись на жорсткому стільці й схрестивши руки на грудях.

— Так, Сара прекрасна, — мрійливо з легкою усмішкою промовив він. Злякавшись своїх слів, раптом подивився на мене великими очима і тихо додав: — Вибач.

— За що? — здивовано підняла брови. Його реакція була для мене загадкою.

— Приділяючи їй стільки уваги, я зраджую тебе. Мені немає виправдання. Ти маєш право вбити мене, — він схилив голову, готовий прийняти будь-яке покарання.

— Це говорить богиня Лара? — здогадалася я. — Тому ти уникав мене?

Він приречено кивнув.

— Вибач, звісно, Еде, але я з твоєю палкою релігійністю колись зійду з розуму. Прошу, зрозумій: ти — вільна людина, і я щиро рада, що в тебе з'явилися друзі та прив'язаності. Я ні в якому разі тебе не осуджую, вважаю, що ти вільний у своїх діях і бажаннях.

— Але ж я обіцяв...

— Що ти обіцяв? Що будеш поряд, бо "світ пише мною історію"? Виконаєш своє призначення? Але ж ти поруч! Сьогодні завдяки тобі буде врятовано безліч істот. Ти вже впливаєш на історію!

Емоційно жестикулюючи, намагалася донести до нього, здавалося б, елементарні речі. Але, зустрівшись із його сумним і трохи поблажливим поглядом, замовкла.

— Ти така вільна...

Він усе розуміє. Побачивши інший світ і познайомившись із новими істотами, він розпочав внутрішню боротьбу. У його душі — персональне пекло: з одного боку — життя, присвячене служінню богині; з іншого — бажання бути таким же щасливим, як інші. Він ще занадто молодий, його віра вперше вступила в конфлікт із власними почуттями. Я вже збиралася щось сказати, коли, постукавши, увійшов Коршун:

— Містер Вілс, вас уже чекають.

Едвін кивнув і, надто поспішно підвівшись, вийшов. Сподіваюся, він знайде в собі сили й зможе примиритися зі своїм внутрішнім "я".

— Міс Кларк, з вами все гаразд? — запитав Коршун.

— Угу, про життя замислилась. Яке ж воно інколи несправедливе...