Читати книгу - "Демократія"

«О, „Хамас“ переміг», — спокійно відповів молодий черговий чиновник.

«„Хамас“ переміг?» — перепитала я.

«Так, пані».

Вражена, я попросила з'єднати мене з Джейком Воллзом, нашим генеральним консулом у Єрусалимі, який був також ефективним послом у справах палестинців. Проте я переплутала його ім'я з іменем посла в Лівані Джеффрі Фельтменом. Почувши мене, Джеф трохи здивувався, але підтвердив, що увесь регіон у стані шоку. Шкода й мови — і Джейк, і Дік Джонс, наш посол у Тель-Авіві, теж були шоковані.

Коли я прибула до офісу й потелефонувала президенту, він спитав: «І що тепер робити? Вони виграли вибори... і з усіх поглядів чесно».

«Дозвольте мені поговорити з ізраїльтянами й Аббасом», — сказала я. До кінця дня я ще переговорила з Близькосхідним квартетом (США, Росія, ЄС, ООН). Ми оприлюднили заяву, в якій підтвердили результати виборів, але висунули умови, за яких матимемо справу з новим урядом на чолі з «Хамасом». «Хамас» повинен погодитися на умови, що в 1993 році погодив у переговорах Ясір Арафат: визнати право Ізраїлю на існування; відмовитися від насильства; прийняти всі угоди, підписані палестинцями та ізраїльтянами. «Хамас» на це не погодився. Вони лишилися ізольованими від міжнародної спільноти й виявилися абсолютно некомпетентними в справах урядування. Як сказав один палестинський приятель: «Тепер люди зможуть побачити, що вони ніякі не славетні борці за свободу. Це просто купка політиків, які й каналізацію не здатні полагодити».

То був принизливий досвід виборів, які привели до влади «Хамас», що його США та Європа затаврували як терористичну організацію. Це свідчило про те, що вибори небезпечні, якщо ліберальні партії ще не стали на рівні ноги. Так само в Єгипті використало ситуацію «Мусульманське братство».

Проте часто важко відкладати вибори до часу, коли розшириться ландшафт, навіть якщо теоретично це й кратний вибір. Голосування — це чи не найважливіший символічний акт звільненого народу, і люди чекати не хочуть. Обставини перших виборів навряд чи сприятимуть ліберальним силам. Проте виборчий процес створює проблеми й для радикальних сил, бо підштовхує їх до демократичного процесу, в якому люди можуть мирно їх оцінювати. Може, краще, як сказав мій приятель, продемонструвати, що «вони не здатні й каналізацію полагодити»?

З одного боку, деякі обрані ісламістські партії не вельми поважали демократичний процес, який привів їх до влади, що було їхньою єдиною метою. Ми бачили, як «Мусульманське братство» перевищило свій мандат і всіляко насаджувало ісламістські цінності в Єгипті, нехтуючи інтересами релігійних меншин та світських сил. «Хезболла» — радше не партія, а озброєна міліція. Вона використовувала політичний осідок у Лівані, щоб тероризувати регіон за підтримки Ірану.

І звідси попередження: оружні групи не повинні брати участь у виборчому процесі. Певна річ, озброєна міліція має несправедливу перевагу, бо може залякувати й погрожувати. Є багато випадків безконфліктних переходів, коли політичним групам дозволяли брати участь лише після роззброєння[128].

Коли «Хезболла» 2008 року повернула зброю проти ліванців, силоміць захоплюючи частини Бейрута в суперечці з урядом, її претензії на «збройний опір Ізраїлю» виявилися фальшивими.

Ліванці покарали їх на виборах 2009 року, змусивши Хасана Насраллу дратуватися через те, що голоси виборців він здобув, а розподіл за виборчими округами виявився неочікувано поганим. Вибори — єдиний шлях, яким ліванці можуть виразити нехіть до «Хезболли». Є також свідчення того, що авантюри групи на чужині в Сирії погано відгукуються вдома.

Ісламістським партіям у Марокко, Йорданії, Кувейті, Іраку, Тунісі не дуже повелося з припасуванням політики під себе. Варто відзначити, що в них там є реальна конкуренція з боку організованих світських сил. Тобто це не проблема участі чи неучасті ісламістів у виборах, бо вони однаково відбудуться, а в інституційному ландшафті, в якому вони реалізуються: що він багатший, то краще.

І знов усе зводиться до плекання різних груп інституцій. Це означає розширення прав і можливостей підприємців і бізнесменів, освіту й надання прав жінкам, заохочення соціальних підприємців і місцевих громадських організацій. Атлантична рада 2016 року зібрала групу експертів і колишніх лідерів для оцінки стану Близького Сходу й вироблення практичних пропозицій. Їхні рекомендації мали вигляд дорожньої карти для створення багатшого інституційного середовища[129]. І вже є певний поступ. Улітку 2016 року я зустрілася з кількома регіональними молодими підприємцями. Серед них були йорданець, що створив веб-сайт на кшталт «Амазону» для продажу книжок арабською мовою; соціальний підприємець з ОАЕ, який створив програми з підтримки молоді та захисту жертв торгівлі сексуальними послугами; єгипетська дослідниця, котра розробила технічний стартап, що дозволяє, як вона каже, «збагатити світ цифрових технологій емоційним інтелектом». Ці візіонери не самотні у своєму бажанні побудувати інше майбутнє для регіону. Правозахисники, жінки-політики, бізнесові й соціальні підприємці, інтелігенція перебувають в авангарді нової енергії за зміни по всій вертикалі — від самих низів.

Ці люди (і багато серед них жінок) цілеспрямовані, але в багатьох країнах переслідувані. Блогера в Саудівській Аравії відбатожили через помірковану критику режиму. Журналіста в Єгипті кинули за ґрати за підтримку свободи преси. Активіст у Бахрейні оголошує голодування на знак протесту проти безстрокового ув'язнення. Це все нагадує інші часи в іншій частині світу — в СРСР і Східній Європі, — коли здавалося, що про протестувальників ніхто й ніколи не почує.

Тепер ми знаємо, що дисиденти отримували свій голос завдяки таким міжнародним організаціям, як Комісія з безпеки та співробітництва в Європі (КБСЄ). Існували безпечні місця, де вони могли збиратися й звідти впливати на решту світу. Коли вони поверталися додому, їх часто залякували і в деяких випадках заарештовували. Але вони продовжували зустрічатися й говорити, а коли з'являлися можливості, то й очолювали демократичний перехід — одні з більшим успіхом, інші з меншим.

2004 року ми створили Ширшу близькосхідну й північноафриканську ініціативу для підтримки громадянського суспільства. Сподівалися зробити її на подобу КБСЄ. Щиро кажучи, Ірак потьмарив наші зусилля, але 19 країн узяли участь, як і десятки регіональних груп громадянського суспільства. На одній зустрічі молодий активіст посперечався з міністром закордонних справ Бахрейну з приводу обмежень преси. Інший обережно говорив про права жінок у монархіях затоки. На прес-конференції молодий сирієць кинув мені виклик: «Чому ви постійно кажете про свободу в Іраку, а про свободу в Сирії ні?» Я собі занотувала, аби за наступної ж