Читати книгу - "Аутсайдер"

сторожко перетнув спальню, тримаючи револьвер біля правої щоки, спрямувавши дуло в стелю. Відкинув ногою сімейні труси, а коли дістався до прочинених дверей у ванну, зупинився, притиснувшись спиною до стіни. З-за дверей линув слабкий, проте знайомий запах — наслідки вчорашніх пригод з енчіладами. Він таки вставав, щоб випорожнитись. Хоча б це був не сон.

— Там хтось є? Якщо є, то озвися. У мене зброя, і я стрілятиму.

Тихо. Джек глибоко вдихнув і крутнувся за одвірок — пригнувшись, обводячи дулом свого .38 усю ванну кімнату. Побачив унітаз із піднятою кришкою й опущеним обідком. Побачив на підлозі газету, розгорнуту на коміксах. Побачив ванну із запнутою занавіскою в напівпрозорих квітах. Побачив за шторкою якісь силуети, але то були просто душова лійка, поручата й скребачка для спини.

Ти певен?

І поки Джека знову не покинула мужність, він зробив крок уперед і посковзнувся на килимку, вхопившись за душову занавіску, щоб не гулькнути догори раком у ванну. Шторка вирвалася з кілець і плюхнулася йому в обличчя. Джек закричав, видряпався зі шторки і наставив револьвер у ванну — порожню. Там нікого не було. Ніяких бабаїв. Джек оглянув у ванній дно. Він не особливо старався тримати її в чистоті, і якби там хтось постояв, то лишилися б відбитки ніг. Та на засохлій піні від мила й шампуню не проглядалося жодних слідів. То був сон. Неймовірно яскраве нічне жахіття.

І все одно він перевірив, чи замкнене віконце у ванній, а також троє дверей, що виходили надвір. Усе на замку.

Тоді гаразд. Час розслабитися. Майже. Джек іще раз зайшов до ванної кімнати, на цей раз зазирнув у шафу для рушників (нічого) і з огидою потоптався перед душовою шторкою на підлозі. Треба це паскудство поміняти. Сього­дні він заскочить до «Хоум Депо».

Джек бездумно підвів руку, щоб потерти шию, і засичав від болю, щойно пальці торкнулися шкіри. Підійшов до раковини й розвернувся, але дивитися собі на зашийок через плече — марна справа. Джек висунув горішню шухляду під раковиною і не знайшов там нічого, крім приладдя для гоління, гребінців, прадавнього мотка лейкопластиру й найстарішого у світі тюбика «Моністату» [187]: ще один сувенір з Епохи Ґрети. Як та дурна душова шторка.

У нижній шухляді Джек таки знайшов те, що шукав, — дзеркало з відламаною ручкою. Він витер з нього пил, позадкував, поки дупа не торкнулась краю раковини, і підняв дзеркальце. Зашийок палав червоним кольором, на шкірі вже достигали пухирці розміром із дрібні перлини. Як таке можливо, коли на риболовлі він постійно обливався сонцезахисним спреєм, та й опіків більше ніде не було?

«Це не сонячний опік, Джеку».

Із Госкінза вирвалось тихеньке скавучання. Ясна річ, що цієї ночі у ванні нікого не було, жодних шизиків-страшків із татухою «НІЯК» на пальцях, звісно що ні. Та дещо Джек знав напевно: у його родині була схильність до раку шкіри. Від нього померла мати й один із дядьків. «Передається з рудим волоссям», — сказав якось батько після того, як йому видалили бородавки з лівої руки (що її водії, сидячи за кермом, постійно виставляють на сонце), передракові родимки з литок і базальноклітинну карциному з потилиці.

Джек пам’ятав велику чорну родимку (яка росла, безупинно росла) на щоці дядька Джима, пам’ятав на грудній кістці матері відкриті рани, які вже вгризались їй у ліву руку. Шкіра — найбільший орган людського тіла, і коли вона пускалась берега, результати були негожі.

«Хочеш, щоб я його забрав?» — спитав той чоловік за шторкою.

— Це був сон, — сказав Госкінз. — Я в Кеннінґу сполоху набрався, а минулого вечора до всирачки обіжрався мексиканською їжею, тож мені наснився кошмар. Ось і все, тему закрито.

Та він усе одно пошукав ґулі у себе під пахвами, під нижньою щелепою та всередині носа. Нічого. Тільки сонце трохи припекло потилицю. Хіба що сонячних опіків більше ніде не було. Лише пульсувала ця єдина смуга. Кров із неї не йшла (а це ще раз доводить, що нічна зустріч була тільки поганим сном), але вже достигав урожай пухирців. Певно, треба сходити до лікаря, і Джек обов’язково сходить… тобто спершу почекає пару днів — раптом воно саме загоїться.

«Зробиш те, що я попрошу? Без вагань?»

«Ніхто б не вагався», — подумав Джек, оглядаючи в дзеркальці зашийок. Якщо альтернатива — бути з’їденим зсередини, з’їденим живцем, то ніхто б не вагався.

  4

Джинні прокинулась, і погляд утупився в стелю спальні. Спершу вона не могла зрозуміти, чому її рот сповнює мідний присмак паніки, наче вона мала впасти й забитися, та якось утрималась на ногах, або чому підняла руки долонями вперед, мов боронилася від когось. Потім Джинні побачила, що ліва половина ліжка вже порожня, почула, як Ралф хлюпається в душі, і подумала: «Це був сон. Найяскравіший сон з усіх, що мені снилися, чорт забирай, але не більше».

Тільки легше не стало, бо Джинні сама собі не вірила. Сон не пропадав, що зазвичай трапляється з нічними мареннями, — як прокинешся, то навіть кошмари тануть. А вона досі пам’ятала все: від світла, що горіло на першому поверсі, до чоловіка, який сидів на гостьовому стільці, у тіні за арковим прорізом у вітальні. Вона пам’ятала, як у тьмяному світлі вигулькнула рука й стиснулась у кулак, щоб Джинні змогла прочитати вицвілі літери, витатуйовані на кісточках: «МУШУ».

«Ти мусиш сказати йому, щоб зупинився».

Вона скинула ковдру і вийшла зі спальні, мало не вибігла. Світло в кухні над плитою не горіло, і всі чотири стільці стояли на своїх звичних місцях навколо столу, за яким відбувалася більшість трапез родини Андерсонів. Джинні мало б полегшати.

Але не полегшало.

  5

Заправляючи сорочку в джинси однією рукою і тримаючи пару кросівок в іншій, Ралф спустився на перший поверх і побачив дружину, яка сиділа за кухонним столом. Перед нею не було ані ранкової чашки кави, ані соку, ані пластівців. Ралф спитав, чи з нею все гаразд.

— Ні. Сьогодні вночі тут був чоловік.

Ралф завмер на місці: половина сорочки вже заправлена, половина ще стирчить з-за пояса. Він впустив кросівки.

— Що-що?

— Чоловік. Той, який убив Френка Пітерсона.

Ралф роззирнувся, сон його полишив остаточно.

— Коли? Ти про що?

— Сьогодні вночі. Він уже пішов, але лишив тобі пові­дом­лення. Сідай, Ралфе.

Він сів, і дружина розповіла йому, що сталося. Він вислухав, не промовивши ані слова, дивлячись Джинні у вічі. І не побачив там нічого, крім цілковитої впевненості. Коли вона закінчила, Ралф пішов до задніх дверей перевірити пульт сигналізації.

— Усе ввімкнено, Джинні. І двері на замку. Принаймні з чорного ходу.

— Я знаю, що ввімкнено. Усі двері на замку. Я перевірила. І вікна теж.

— Тоді як…

— Не знаю, але він тут був.

— І сидів отут.

Ралф показав на арковий проріз.

— Так. Наче не хотів виходити на світло.

— Кажеш, він був кремезний?

— Так. Може, не такий, як ти — важко визначити, бо він сидів, — та в нього були широкі