Читати книгу - "Тисячолітні. Відьма має померти, Анастасія Анпілогова"

Упавши частково на пісок, частково на гальку, дівчина вдарилася головою і завмерла. Біль від удару хлюпнувся по тілу. Скроню різнув гострий камінь. Вона мало не скрикнула, але постаралася завмерти, не ворушитися, і вдати, що вона померла. То був її єдиний шанс на порятунок. Селяни виглядали зі скелі та перемовлялися. До слуху долинали уривки фраз. «…не міг, мені дозволити…». «...ні, я перевіряти не полізу». «Конів на м'ясо, лицарів...». «…Так, вона померла.». Голоси їх поступово віддалялися. І навіть коли вони зовсім стишились, вона продовжувала лежати не рухаючись. Треба було дочекатись поки всі підуть, щоб точно ніхто не помітив, що вона жива, і навіть, не надто й ушкоджена.

Хельга дочекалася доки селяни пішли, і зі стогоном піднялася з дрібного каміння, яке покривало берег гірської річки. Дивно, як їй вдалося відбутися тільки синцями та порізом на скроні, впавши на каміння з висоти, хоч і не дуже велике. Дівчина помацала скроню і побачивши кров на пальцях констатувала це як факт. О це вона доправилась! Ось це результат не просто її правління, а всього життя за останні кілька років! «Одні суцільні помилки на помилках.» — незадоволено посварила вона саму себе.

Хотілося пити. Прохолодна прозора вода іскрилася на Сонці, манила до себе, з шумом перетікаючи по камінню. Дівчина підійшла до струмка і зачерпнула кілька разів воду. Вода з гірського струмочка була холодна і смачна. Треба б повернутися до Чорної фортеці, зібрати стражників, придушити бунт, але її тягнуло до будинку Урфріди й вона піддалася цьому прагненню. Йти пішки туди буде ближче. Там вона зможе перепочити, а тоді вже повернеться до фортеці.

Хельга йшла пішки лісом. Добре, що в неї була зручна сукня з кількома спідницями й маленькі черевики, але брела вона втомлена і з ногами, які запліталися. Увійшла до будинку, відчинила двері та побачила поруч із дверима Вранта, який сидів на підлозі та спирався на стіну. Він підняв повіки та глянув на Хельгу очима з безбарвною райдужною оболонкою, яка майже зливалась з білком ока. Дівчина оніміла на кілька секунд і не могла сказати жодного слова. Вона вже й не розраховувала побачити його живим. Хотіла кинутися до нього в обійми, але зрозуміла за його виглядом, що треба вирішувати спочатку фізичні проблеми, а потім емоційні.

— Знеболювальне?

Врант втомлено кивнув. І дівчина попри те, що теж втомилася побігла до кімнати, де були ліки зі світу людей, прибігла з ними назад до Вранта і практично звалилася навколішки поруч із ним. У неї трохи паморочилося в голові.

— Ох, коханий, що вони з тобою зробили? — звернулася вона ні до кого, метушливо розпаковуючи шприц маленькими тонкими пальцями, набираючи в нього знеболювальне і знімаючи з руки хлопця обладунки.

— А з тобою? — він спробував усміхнутися, переводячи подих, але за цією посмішкою занадто були помітні біль та втома.

Дівчина з жахом дивилася на те, як Врант дихав дрібними ковтками, які йому доставляли біль. На його жахливо розбите обличчя з запеклою кров'ю. На пальці, на яких не вистачало нігтів. Вона не розуміла засмучуватись їй чи радіти, але все-таки вона була така рада бачити його живим, що мимоволі почала плакати. Забула про свій поріз та синці. Їй так хотілося кинутися йому в обійми. Упевнитись, що він не міраж і не галюцинація.

— Я так рада тебе бачити! Я так на тебе чекала! Я думала, що ти вмер і більше не повернешся! А ти живий.

— Поки живий. Я теж радий бачити тебе. Ой, тільки… не обіймай мене… поки що… так сильно, а то в мене, здається ребро зламане.

Дівчина присунулася до Вранта. Він акуратно обійняв її за плечі тильною стороною долоні.

— Не плач. Я все-таки поки що живий. — він усміхнувся.

Але Хельга нічого не могла з собою вдіяти.

— Це від радості. Я просто так скучила і переживала за тебе.

Вона присунулася до хлопця ще ближче і притулилася до його теплої шиї. А він уткнувся носом у її волосся.

— Це все це твій темний маг зробив, так? А я знала, знала, що нічого хорошого з цього не вийде.

— Так, ти мала рацію на рахунок Таурона. Поганий був план. Він хотів використати камінь життя, щоб поневолити людей. Я не погодився. І йому, як бачиш, це дуже не сподобалося. Довелося знищити камінь, щоб утекти, бо магічної енергії в мене вже не лишилось.

— А я вбила Роберта, отримала нейтралітет з Алісою, потоваришувала з королем, посварилася з королевою, так вийшло, що в майбутньому маю стати нареченою принца. Мій батько пообіцяв мені врятувати тебе замість кулона і я погодилася. Керувала землями маркіза, поїхала придушувати бунт, але потрапила до засідки. Лицарів вбили, а мене зіштовхнули зі скелі. — розповіла Хельга.

— Тітос мені не допомагав, він тобі збрехав, але все-таки дякую.

— Я це припускала, але не могла не спробувати допомогти тобі, і він би його забрав у будь-якому разі. Не знаю, як мені тепер вибиратися звідси. — зізналася Хельга з легкими нотками розпачу.

— Ми щось вигадаємо. — відповів їй Врант.

Вони замовкли. Хвиля почуттів розлилася по всій душі теплом. Хель змахнула зі щік сльози. Все ж таки він її не обманював. Не став би брехати у такому стані. Він повернувся до неї.

— Врант, я тепер, мабуть, тут і помру…

— Ні. Ми щось придумаємо обов'язково.