Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

«За один месяц московиты проделали маршрут Маршенбург — Нейгаузен — Дерпт — Везенберг — Нарва общей протяженностью 200 верст.

Немцы пытались кое-где обороняться, но вследствие своей малочисленности везде были разбиты. При этом ни один укрепленный город взят не был, но сельская местность, мелкие городки и замки подверглись полному разграблению… Движение армии великого князя московского сопровождалось просто фантастическими зверствами, включая младенцев, вырванных из чрева матерей, женщин, изнасилованных до смерти, сожженных живьём в монастырях и храмах, посаженных на кол или четвертованных (список можно продолжить, читая древние хроники)…» (Бушков А.А., Бурковский А.М. Россия, которой не было. — М., 2000, с. 9») [173, с. 226–227].

Не будемо цитувати подібні московські бузувірства за іншими авторами. Отак московити збиралися воювати й далі. «… В конце февраля 1559 года усталые, но чрезвычайно довольные собой и своими успехами московиты вернулись на зимние квартиры «с богатейшей добычей» [173, с. 227].

Та не так сталось, як гадалось… Ні турецький султан, ні кримський хан не були зацікавлені у припиненні війни з Лівонією. Тому московитів примусили до серйозної війни — зі штурмом фортець та захопленням територій. Що московити й змушені були робити. Почалася довга затяжна війна, яка вимагала значних затрат. Та одна за одною поразки Лівонського ордену призвели до того, що «31 августа 1559 года магистр Готхард Кетлер и великий князь литовский (он же король польский) Сигизмунд II Август заключили в Вильно соглашение о вступлении Ливонии под протекторат ВКЛ. Сигизмунд обязался защищать Ливонию, добиваясь освобождения всех её владений» [173, с. 237–238].

Що дозволяло і кримському хану, і московському князю вільно завдавати ударів по руській (українській) землі. Не забуваймо, стримувати Османів уже було нікому — велика Роксолана померла 1558 року, а 1562-го перестав існувати Лівонський орден: за рішенням Папського престолу його територію поділили між Великим князівством Литовським, Швецією і Данією та створили Курляндське герцогство.

Розпочався так званий другий етап війни (1562–1569 років) між Великим Литовсько-Руським та Великим Московським князівствами, який проходив із перемінним успіхом і привів до об’єднання Великого Литовсько-Руського князівства та Польського королівства в одну державу — Річ Посполиту.

Не будемо у цьому розділі розповідати, як відбулося те об’єднання.

«28 июня (15 июля по новому стилю) 1569 года акт о создании унии был подписан; 1 (17) июля его по отдельности утвердили депутаты польского и литовского сеймов. Согласно ему, Польское королевство («Корона Польская») и Великое княжество Литовское, Русское и Жмудское («Литва») объединялись в конфедеративное государство Речь Посполитая…» [173, с. 269].

Зазначимо, ще турецький султан Сулейман II планував завдати воєнного удару по Персії із півночі через Астрахань та Дербент, тому й велів кримському ханові передати Астрахань до складу Московського князівства, аби втягнути й Московію до цієї війни. До таких баталій готувався і кримський хан Девлет-Гірей І на вимогу султана. Та Сулейман II (чоловік Роксолани) помер 1566 року, а їх син Селім II, який сидів на престолі у 1566–1574 роках, повернувся до ідеї батька тільки 1569-го.

І тут слід зауважити, що сучасні білоруські історики, зокрема шановний Тáрас, як і всі московські історики, подають похід турецьких і кримських військ у 1569 році до Астрахані не як підготовку до походу на Персію, а як московсько-турецьку війну за Астрахань. Хочеться нагадати московським ура-патріотам, що треба звертатися не до московських новітніх вигадок, а до давніх джерел. Послухаємо хоча би М.М. Карамзіна.

Ось як в «Оглавлении» ІХ-го тому подається опис того матеріалу: «Важное предприятие Султана. Бедствие Турков. Сношения с Персиею. Дань Сибирская» [13, т. IX, с. 394].

Як бачимо, тут немає мови про турецько-московську війну. Жодного слова! Але чомусь до «турецького походу» притягнуті за вуха невідомо навіщо «Сношения с Персиею». Звичайно, сучасні московити «співають катериненських пісень». Але що цікаво, до прибулих кримських татарів та турків, разом 67 тисяч війська, прийшло на допомогу все населення Ногайської орди, а це близько 200 тисяч додаткового війська, і вони, за московськими вигадками, нібито злякалися маленького астраханського гарнізону (не більше 10 тисяч). Щось не в’яжеться у московитів. Бо ногайські татари доносили туркам і кримському ханові про все, що відбувалося в Поволжі — від Казані до Астрахані. І ніякі московські хитрощі, як розуміють читачі, на заваді цьому стати не могли.

То що ж насправді того року відбулося під Астраханню?

Передаючи це місто московському князеві, турецький султан Сулейман II, звичайно, попередив того, щоби він готувався до воєнного походу на Персію та про збір війська перед цим в Астрахані.

Московському князю довелося ходити на Астрахань двічі: У 1554 та 1556 роках, оскільки кримський хан Девлет-Гірей був проти цього рішення, хоча й не міг перечити султану. Тому московське військо, після другого захоплення Астрахані, спалило її вщент. Ми вже говорили, що за наказом Івана IV (Грозного), нову Астрахань стали зводити на новому місці. І, звичайно, з 1556 до 1559 року розбудувати місто не встигли. Тому розташувати новоприбулих у новій Астрахані було ніде. Хоча деякі споруди Астраханського кремля на 1569 рік уже були зведені, та воєнних казарм ще не було. Оскільки в ті роки в новій Астрахані заборонили селитися людям нехристиянської віри, то паша Кафи Касим, який очолював кримсько-татарське військо у тому поході, «остановился ниже Астрахани на старом городище, решив там построить крепость и зимовать» [176, с. 35].

Слід зазначити, що за допомогою ногайських і кримських татар паша Касим за один місяць побудував-таки ще одну Астраханську фортецю з казармами, де військо збиралося перезимувати, але, виявилося, що його не буде чим годувати. Послухаємо бранця турецьких галер полоненого московита Мальцева:

«Пришли турки на пашу с великою бранью, кричали: нам зимовать здесь нельзя, помереть нам с голоду, государь наш (султан Селім II, який сидів на троні у 1566–1574 роках. — В.Б.) всякий запас дал нам на три года. А ты нам из Азова велел взять только на сорок дней корму, астраханским же людям (тобто московитам. — В.Б.) нас прокормить нельзя, янычары все отказали: все с царем крымским прочь идем» [176, с. 35–36].

Кримський хан із 50-тисячною армією мав на зиму відійти в Крим і повернутися навесні. Та після військової наради, де були присутні й московити, паша Касим ухвалив рішення відвести до Азова та Криму всю армію. Головною причиною відводу кримсько-турецької армії з-під Астрахані був широкий розголос, якого набув похід. Чутки про нього дійшли до персів, хоча планувалося завдати їм несподіваного удару з півночі. Послухаємо:

«…персидский шах, давний враг султана, воспринял поход турок к