Читати книгу - "Куджо"

«Комусь сім років не буде щастя», — подумав Роско і несподівано, без жодних на те причин, пригадав Френка Додда, з яким часто ділив патрульну машину. Френк Додд, люб’язний коп із провінційного містечка, виявився психом, що вбиває жінок і малих дітей. Раптом руки Роско вкрилися гусячою шкірою. Зараз не час думати про Френка.

Він пройшов на кухню через їдальню, де всі речі зі столу були зметені на підлогу. Обережно оминув уламки. У кухні було ще гірше. Роско відчув, як по хребту поповзли холодні мурашки. У цій кухні хтось казився не на жарт. Дверцята бару стояли відчинені. Хтось скористався приміщенням як майданчиком для гри в кулі на сільському ярмарку. Усюди лежали каструлі, присипані білою, схожою на сніг речовиною, певно, пральним порошком.

На дошці для записок величезними друкованими літерами було квапливо виведено:

МАЛЕНЬКА, Я ЗАЛИШИВ ДЛЯ ТЕБЕ ДЕЩО НАГОРІ.

Раптом у Роско Фішера пропало бажання підніматися. Він не хотів іти нагору дужче за все на світі. Він допомагав прибирати сліди трьох злочинів Френка Додда, включно з тілом Мері Кейт Гендрасен, зґвалтованої і вбитої на сцені в міському парку Касл-Рока, і не хотів ніколи побачити таке вдруге. А якщо та жінка лежить нагорі застрелена, або задушена, або порізана ножем? На дорогах заварювалося чимало всілякої каші, і Роско навіть певною мірою до цього звик. Улітку два роки тому вони з Біллі та шерифом Баннерменом витягали чоловіка, якого розірвало на шматки в машині для сортування картоплі. То була історія, яку можна розповісти онукам. Та він не бачив убивства з часів дівчини Гендрасен і не хотів бачити його зараз.

Від побаченого на покривалі Трентонів Роско Фішер не знав, чого більше: полегшення чи нудоти.

Він пішов до машини й зателефонував.

Коли задзвонив телефон, Вік і Роджер не спали. Вони сиділи перед телевізором і палили, як димоходи, майже не розмовляючи один з одним. Показували першу версію фільму про Франкенштейна. Було двадцять хвилин на другу.

Вік схопив слухавку, не встиг пролунати й перший дзвінок.

— Алло? Донна? Це?..

— Містер Трентон?

Чоловічий голос.

— Так.

— Містере Трентон, це шериф Баннермен. Боюсь, у мене для вас доволі погані новини. Мені шко…

— Вони мертві? — спитав Вік. Раптом Вік відчув себе якимось несправжнім і двовимірним, настільки ж нереальним, як обличчя актора-статиста, що промайнуло на задньому плані в старому кіно, такому, як оте, що дивилися вони з Роджером. Питання він поставив цілком світським тоном. Краєчком ока Вік побачив, як гойднулася тінь Роджера, коли той квапливо звівся на ноги. Це не мало значення. Більше нічого не мало значення. За ті кілька секунд, що минули відтоді, як Вік узяв слухавку, у нього був час переглянути все своє життя, і він усвідомив, що в ньому були самі тільки сценічні декорації та штучні фасади.

— Містере Трентон, офіцер Фішер прибув…

— Облиште все це офіційне лайно і відповідайте на моє питання: вони мертві?

Він повернувся до Роджера. Обличчя друга було сірим і приголомшеним. Позаду нього на екрані на тлі бутафорського неба крутився бутафорський вітряк.

— Родже, маєш запалити?

Роджер простяг йому цигарку.

— Містере Трентон, ви чуєте?

— Так. Вони мертві?

— Нам невідомо, де зараз перебувають ваша дружина й син, — сказав Баннермен, і Вік одразу відчув, як усі його нутрощі лягли на свої місця. До навколишнього світу потроху почали повертатися барви. Вік затремтів. Незапалена цигарка стрибала поміж губ.

— Що відбувається? Що ви знаєте? Ви сказали, що вас звуть Баннермен?

— Правильно. Окружний шериф Касл-Рока. І я введу вас у курс справи, якщо ви дасте мені хвилинку.

— Добре, кажіть.

Тепер йому було страшно. Здавалося, події розвиваються надто швидко.

— Як ви й просили, ми послали офіцера Фішера до вашого будинку на Ларч-стрит, 83 о дванадцятій тридцять чотири. Ні в гаражі, ні на під’їзній доріжці він не виявив жодного автомобіля. Він неодноразово дзвонив у парадні двері, а коли ніхто не вийшов, зайшов усередину, скориставшись ключем, що висів під навісом ґанку. Офіцер Фішер виявив, що у вашому будинку вчинено акт вандалізму. Меблі перекинуто, пляшки з алкоголем розбито, по підлозі розсипано мийні засоби, а кухонні шафи…

— Господи, Кемп, — прошепотів Вік. Вихор його думок зосередився на записці: «А В ТЕБЕ Є ПИТАННЯ?» Пригадалося, як він тоді подумав, що це послання, крім усього іншого, було тривожним проявом психології цього чоловіка. Коли його кидають, він жорстоко мститься. Що Кемп накоїв тепер? Окрім того, що пройшовся його будинком, як гарпія на стежці війни?

— Містере Трентон?

— Я слухаю.

Баннермен прокашлявся, ніби йому було важко вимовити наступну фразу.

— Офіцер Фішер піднявся нагору. Там слідів розбою не було. Але на ліжку в головній спальні він виявив… м-м-м… залишки якоїсь білої субстанції, найімовірніше сперми.

А тоді, ніби мимоволі поставивши три комічні крапки, додав:

— Не схоже на те, що в ньому спали.

— Де моя дружина? — закричав Вік у слухавку. — Де мій син? Ви не знаєте?

— Заспокойся, — сказав Роджер, кладучи йому руку на плече. Роджерові легко говорити. Його дружина, як і донечки-близнючки, сплять удома у своїх ліжках. Вік струсив його руку геть.

— Єдине, що я можу сказати вам зараз, містере Трентон, це те, що на місці злочину вже працює команда детективів із поліції штату. Їм допомагають мої люди. Ні у вашій спальні, ні в спальні вашого сина слідів безладу не виявлено.

— Ви хочете сказати, не враховуючи сперми на нашому ліжку, — сердито уточнив Вік, і Роджер сіпнувся, як від удару. У нього відвисла нижня щелепа.

— Ну… Щодо цього ви праві, — голос Баннермена звучав зніяковіло. — Але я хотів сказати, що немає жодних ознак… м-м-м… насильства проти однієї чи кількох осіб. Схоже на звичайний акт вандалізму.

— Тоді де Донна з Тедом?

Гнів потонув у хвилі розгублення, і Вік відчув, як у кутиках очей бубнявіють безпорадні й пекучі хлоп’ячі сльози.

— Наразі нам нічого не відомо.

— Кемп. Господи, а якщо їх забрав Кемп?

На коротку мить в уяві зринув невиразний спогад про сон, який він бачив минулої ночі. Донна і Тед сховалися в печері від якоїсь страхітливої тварюки. Потім усе