Читати книгу - "Золотошукач"

аби не викликати глузування дітей і не мати справ з поліцією, яка все ще шукає паліїв. Пив воду з калюж, спав у канавах край дороги чи в дюнах Піщаного мису. Вночі, наче Ума була поруч, купався в морі, щоб освіжити тіло, що згорало від лихоманки. Повільно, наче уві сні, плавав серед хвиль. Потім посипав тіло піском і чекав, коли вітер висушить його і він струмочками стече з тіла.

Коли дістався порту, одразу побачив корабель, на який вже посадили людей з Родриґеса, Коморських островів, з Аґалеґа. То був великий новий корабель під назвою Юніон Ла Діґ[47], він належав Абдулу Расулу. Корабель стояв далеко на рейді, ніхто не міг до нього наблизитись. Англійські солдати охороняли корпуси митниці й складів. Усю ніч я прочекав під деревами Інтендантства разом з волоцюгами і п’яними матросами. Прокинувся від сірого світла світанку. На причалі було порожньо. Солдати повернулися на вантажівках до Форт-Джордж. Повільно зійшло сонце, але причал залишався порожнім, наче у вихідний день. Потім Юніон Ла Діґ підняв якорі, задимів і посунув по тихому морю, оточений морськими птахами, які кружляли навколо щогл. Спочатку він рушив на захід, перетворився на крихітну цяточку, потім розвернувся і поплив у інший бік, на північ.

Я знову повернувся до Мананави, найзагадковішого місця на світі. Пригадую, як у дитинстві думав, що там народжується ніч, яка затим стікає вздовж річок до моря.

Повільно йду мокрим лісом, рухаюсь уздовж струмків. Усюди мене оточує присутність Уми, в тіні чорних дерев вловлюю запах її тіла, що змішався із запахом листя, чую, як вітер приносить звук її кроків.

Сиджу над джерелами. Слухаю хлюпотіння води на камінні. Під поривами вітру блищать крони дерев. Крізь листя видно сліпуче небо, чисте світло. Чого я тут чекаю? Мананава — це місце смерти, ось чому люди ніколи сюди не приходять. Це край Сакалаву і чорних марронів, які вже давно стали привидами.

Поквапливо збираю кілька тих речей, які є ознакою моєї присутности у цьому світі: ковдру хакі, солдатський мішок, свій пошуковий реманент, лоток, сито, пляшку із «царською горілкою». Ретельно, як навчила Ума, стираю свої сліди — засипаю вогнище, закопую сміття.

Захід ще палає барвами. Далеко, на протилежному від Червоної Гори боці видніється Урочище Букан, там землі викорчувані, трава спалена. Я думаю про дорогу, яка проходить через заповідник до вершин Труа Мамель, думаю про ґрунтову дорогу, що серед тростини веде до П’ятнадцяти Кантонів. Можливо, там на мене чекає Лаура, а може й ні. Коли я прийду, вона, ніби продовжуючи давно розпочату розмову, поділиться якимось своїм іронічним чи смішним спостереженням, наче ми розлучилися лише вчора, наче для неї часу не існує.

Під кінець дня прибуваю на берег Чорної річки. Вода чорна й спокійна, вітру нема. На виднокраї у пошуках попутного вітру ковзають кілька пірог з прив’язаним до кормила трикутним вітрилом. З півдня, з півночі починають прибувати морські птахи, ширяють над водою з тривожними криками. Я виймаю з мішка папери, які стосуються скарбу — мапи, креслення, нотатки, що їх зібрав тут і на Родриґесі — і спалюю на березі. Хвиля, що набігає, змиває попіл у море. Тепер я знаю, саме так вчинив Корсар, коли витяг свій скарб зі схрону на дні яру, що в Англійській затоці. Він усе знищив, усе викинув у море. Таким чином, одного чудового дня, переживши стільки різанини і стільки слави, він повернувся і сам знищив усе, що створив, аби нарешті стати вільним.

На пагорбі Зірки перед Турель влаштовуюся на ніч. Праворуч від мене — Урочище Букан уже в пітьмі, трохи далі димить цукроварня Ємена. Цікаво, чорнороби вже закінчили обробляти землю там, де був наш маєток? Можливо, вони зрубали важкими ударами сокири велике дерево шальта, наше дерево добра і зла. Отже, від нас нічого не залишиться на цій землі, жодного сліду, жодного знака.

Я думаю про Мем. Мені здається, що вона ще десь спить, сама у своєму великому мідному ліжку, під запиналом москітної сітки. Мені хочеться тихим голосом поговорити з нею про речі, яким нема кінця, про наш будинок під блакитним дахом, легкий, прозорий, наче міраж, про сад з птахами, куди приходить ніч, про рів і навіть про дерево добра і зла, яке стоїть на порозі до Мананави.

Ось я знову на місці, з якого бачив, як насувається великий ураган, того року мені виповнилось вісім, тоді нас вигнали з нашого дому і вкинули у світ, наче для другого народження. На пагорбі Зірки я відчуваю, як у мені наростає шум моря. Мені хочеться поговорити з Лаурою про Наду Лілею, яку я знайшов замість скарбу і яка повернулася на свій острів. Хочеться розповісти їй про подорожі, аби побачити, як світяться її очі, як тоді, коли з вершини чорної піраміди ми дивилися на морське безмежжя і відчували себе вільними, наче море.

Я піду в порт і виберу собі корабель. Ось він: витончений і легкий, схожий на білого птаха з розкинутими крильми велета. Ім’я йому — Арґо. Оточений птахами, він повільно виходить у безмежний простір темного вечірнього моря. Швидко опускається ніч, мій корабель пливе під зорями, його веде доля, що вкарбована в небеса. Я — на містку, на палубі, у владі вітру, слухаю удари хвиль об форштевень і ляскіт вітру в вітрилах. Стерновий стиха наспівує свою монотонну і безкінечну пісню, чути голоси матросів, що в трюмі грають у кості. Ми самі в морі, єдині живі істоти. Ума знову поруч, я відчуваю жар її тіла, її дихання, биття її серця. Куди ми з нею прямуємо? На Аґалеґа, Альдабра, Хуан де Нова? Островів — безліч. Можливо, ми знехтуємо забороною і пристанемо до острова Святого Брендона, де знайшли свій спокій капітан Бредмер і його стерновий? Або попливемо на інший край світу, туди, де не страшні небесні пророцтва і війни, які розпочинають люди.

Смеркає, усім своїм єством я відчуваю шум живого моря, що прибуває.

Від перекладача

Розташований у південно-східній частині Індійського океану, острів Маврикій потопає у зелені всіх можливих відтінків, вражає веселковим розмаїттям невимовно гарних квітів і небачених плодів, пахне чарівними ароматами оспіваних солодкоголосими арабськими естетами парфумів, прянощів, есенцій, олій, приправ, омивається водами Індійського океану з його надзвичайно багатою морською і острівною фауною. Нині незалежна республіка Маврикій — одна з найбагатших країн Африки з населенням в один мільйон острів’ян, що мешкають на території 1865 квадратних кілометрів зі