Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

вісімдесят кроків до нашого будинку та увійшла всередину. Це був теплий вечір, усі вікна були повідчинювані, щоб зловити вітер. Мама готувала вечерю, наспівуючи на кухні. Тато сидів на дивані з чашкою чаю, дідусь дрімав у фотелі, схиливши голову набік. Томас старанно розмальовував чорним фломастером свої черевики. Я привіталася й пройшла повз них, думаючи, як можна так швидко почуватися тут чужою.

Трина працювала в моїй кімнаті. Я постукала в двері, ввійшла й побачила її за столом. Із задертими на носі невідомими мені окулярами вона сиділа, схилившись над купою підручників. Було дивно бачити її в оточенні речей, які я вибирала для себе. Томасові малюнки вже позавішували стіни, які я так ретельно пофарбувала, його каракулі й досі видніли в кутку моїх жалюзів. Я мала зібрати докупи думки, щоб інстинктивно не почуватися скривдженою.

Трина подивилася на мене через плече.

— Мама кликала? — запитала вона й подивилася на годинник. — Я думала, вона збирається готувати Томасові вечерю.

— Так. Він їсть рибні палички.

Вона подивилася на мене, потім зняла окуляри.

— Як ти? У тебе жахливий вигляд.

— Як і в тебе.

— Я знаю. Сиджу на цій дурній очищувальній дієті. Через неї в мене висипка, — вона торкнулася рукою підборіддя.

— Тобі не потрібна дієта.

— Таки-так… Мені подобається один хлопець на курсі «Бухгалтерська справа, 2 рівень». Я подумала, варто спробувати. Жахлива висипка на обличчі завжди прикрашає, еге?

Я сіла на ліжко. Ковдра була вбрана в мою підковдру. Патрикові б не сподобавсь її божевільний геометричний візерунок. Було дивно, що Катрині він був до вподоби. Вона згорнула книгу й відкинулась на спинку крісла.

— Так, що відбувається?

Я закусила губу, і вона знову запитала мене:

— Трин, думаєш, я змогла б перекваліфікуватися?

— Перекваліфікуватися? На кого?

— Не знаю. Щось пов’язане з модою, дизайном. Чи навіть просто пошивом.

— Ну… звичайно, курси існують. Я певна, щось є навіть у моєму університеті. Можу глянути, якщо хочеш.

— Та чи приймуть вони таку, як я? Людину, яка взагалі не має кваліфікації.

Вона підкинула й зловила ручку.

— О, зрілих студентів люблять. Особливо зрілих студентів, що довели свою старанність. Можливо, тобі доведеться пройти курс перепідготовлення, але чом би й ні. А чому тебе це зацікавило? Що відбувається?

— Не знаю. Просто недавно Вілл дещо сказав. Про… про те, що я повинна щось зробити зі своїм життям.

— І що?

— І от я думаю… може, настав час і мені зробити те, що й ти робиш. Тепер, коли тато знов утримує сім’ю, можливо, ти не єдина, хто здатний чогось досягнути?

— За навчання потрібно платити.

— Я знаю. Я відкладаю.

— Думаю, потрібно більше, ніж тобі вдалося відкласти.

— Я могла б подати заявку на грант. Чи, можливо, взяти кредит. І в мене вже доволі грошей, щоб протриматись деякий час. Я познайомилась з однією жінкою, членом парламенту, яка має зв’язки з деякими агентствами, що могли б допомогти мені. Вона дала мені свою візитну картку.

— Стривай-но, — мовила Катрина, повернувшись на кріслі, — ніяк не збагну. Я гадала, ти хочеш залишитися з Віллом. Думала, що вся річ у тому, щоб переконати його жити й далі працювати в нього.

— Так, але… — Я витріщилась на стелю.

— Але що?

— Усе складно.

— Як і кількісне пом’якшення[26]. Утім, я розумію, що це — друкування грошей.

Вона піднялась зі стільця та зачинила двері в спальню. Далі, понизивши голос, щоб ніхто не міг нас почути, промовила:

— Думаєш, ти програєш? Він таки збирається?..

— Ні, — поспішно сказала я, — ну, я сподіваюся, що ні. У мене плани. Грандіозні плани. Я пізніше покажу тобі.

— Але…

Я витягнула руки над собою, переплівши пальці.

— Але Вілл мені подобається. Дуже.

Вона вивчала мене з вдумливим виразом на обличчі. Немає нічого страшнішого, ніж вдумливе обличчя моєї сестри, спрямоване безпосередньо на вас.

— От лайно.

— Не…

— Цікава історія, — мовила вона.

— Я знаю, — я опустила руки.

— Ти хочеш працювати, щоб…

— Це мені й інші квадриплегіки сказали. Ті, з ким я листувалася на форумах. Не можна бути всім водночас. Не можна бути доглядальницею та… — Я затулила обличчя руками. Я відчувала на собі Тринині очі.

— Він знає?

— Не знаю. Я навіть не певна, що сама знаю. Просто… — Я впала на ліжко долілиць. Пахло Томасом. І слабким ароматом Мармайту[27]. — Не знаю, що й думати. Але свій час, найпевніше, я проводила б із ним, ніж із кимось іншим.

— Зокрема й з Патриком.

Отут і проявилася правда, в якій я не могла собі признатися.

Мої щоки взялися рум’янцем.

— Так, — сказала я в ковдру. — Іноді так.

— Чорт, — сказала вона перегодом. — А я думала, що тільки я люблю ускладнювати собі життя.

Вона лягла поруч на ліжко, й ми обидві вп’ялися в стелю. Чути було, як ізнизу щось фальшиво насвистував дідусь, а Томас грався машинкою з дистанційним керуванням, яка вищала та стукалась об плінтус.

Мої очі чомусь наповнилися сльозами, і я відчула, як сестрині руки оповили мене.

— Ти зовсім божевільна, — сказала вона, і ми обидві почали сміятися.

— Не хвилюйся, — сказала я, витираючи обличчя, — я не збираюся робити дурниць.

— Добре. Бо що більше я про це думаю, то більше мені здається, що вся річ в гостроті ситуації. Це не реальне життя, а якась драма.

— Що?

— Ну, врешті-решт це питання життя чи смерті, адже ти пов’язана з життям цього чоловіка кожного дня, пов’язана з його фатальним секретом. Певне, тому виникла несправжня близькість. Або ж у тебе синдром Флоренс Найтинґейл.

— Повір мені, це, безумовно, не так.

Ми лежали, й далі дивлячись у стелю.

— Але це дещо дивно любити когось, хто не може… відповісти на твої почуття. Можливо, це просто панічна реакція на те, що ви з Патриком нарешті разом.

— Я знаю. Ти маєш слушність.

— І ви обоє вкупці вже стільки часу. Ти просто могла захопитися іншим.

— Особливо тоді, коли Патрик спить і бачить себе марафонцем.

— Ти можеш знову розізлитися на Вілла. Пам’ятаю, як ти вважала його віслюком.

— Я й досі іноді так уважаю.

Сестра потягнулася по серветку й витерла мені очі. Потім вона посмикала мене за щоку.

— Після того, що ти розповіла, ідея з коледжем видається пречудовою. Бо — скажімо відверто — вріже Вілл дуба чи ні, тобі все одно буде потрібна нормальна робота. Ти ж не захочеш звікувати свій вік доглядальницею.

— Нічого подібного, як ти там казала, з Віллом не станеться. Він… з ним буде все гаразд.

— Авжеж.

Мама кликала Томаса. Ми чули,