Читати книгу - "Гра Ендера"

— Валю, — зупинив її ейфорію Ендер. — Я хочу прояснити одну річ. Я їду не заради тебе. Не заради кар’єри губернатора чи тому, що мені нудно тут. Я знаю жучариків більше, ніж будь-яка інша жива душа, і, якщо полечу туди, зможу зрозуміти їх краще. Я вкрав у них майбутнє і зможу повернути хоча б частину боргу, відродивши їхнє минуле.

Подорож була довгою. Перш ніж вони досягли мети, Валентина вже закінчила перший том «Історії нашесть» і передала його по ансіблю на Землю під ім’ям Демосфена. Ендеру ж удалося завоювати дещо більш коштовне за сліпе обожнювання пасажирів-колоністів. Коли ті пізнали його ближче, відчули до нього любов і повагу.

Ендер дійсно прийняв посаду губернатора нового світу й управляв, переконуючи, без надання вказівок, без тиску й наказу. Працювати було складно: важка робота, щоби вижити, адже колонія мала перейти на самозабезпечення. Та найважливішими його заняттями — із цим усі погоджувалися — залишилися дослідження. Він розбирався зі спадком жучар, намагаючись знайти серед споруд, машин і полів те, що люди могли б або використовувати, або навчитися чомусь новому, щоби застосовувати по-своєму. Не було ніяких книжок: жучарам вони були непотрібні. Все, що зберігала їхня жива пам’ять, невисловлені думки, знання, — все загинуло разом із ними.

Та це не все. Міцні перекриття сараїв для тварин і складів продовольства підказали Ендеру, що зими будуть суворими й сніжними. Високі паркани із загострених кілків, нахилених назовні, наводили на думку, що тут були дикі тварини, небезпечні й для сільськогосподарських культур, і для худоби. Оглянувши руїни млина, Ендер зрозумів, що довгі огидного смаку плоди, які росли у запущених уже садах, можна сушити й молоти на борошно. А ще він знайшов торбинки, в яких носили дітей із собою на поля, і був зворушений цим. Виходить, що хоча жучари й не вирізнялися яскравою індивідуальністю, але любили своїх дітей.

Ішли роки. Життя налагоджувалося. Люди мешкали в дерев’яних будинках, а підземні тунелі міст використовували під склади й фабрики. Колонією керувала тепер Рада адміністраторів, а Ендер, хоча люди все ще називали його губернатором, виконував насправді лише функції судді. Він мав справи зі злочинами й суперечками, з людьми добрими й працьовитими, з люблячими і тими, хто не любив нікого. Це був світ людей. Життя вирувало, і ніхто вже особливо не цікавився новинами, які передавали по ансіблю. Імена, відомі на Землі, мало що означали для них тепер. Єдине ім’я, яке вони знали, — це Пітер Віггін — Гегемон Землі. Ансібль передавав лише про мир і процвітання, про великі зорельоти, які виходили за межі Сонячної системи й проходили кометний щит, аби заповнити людьми спустошені світи жучар. Скоро з’являться по сусідству зі світом Ендера й інші колонії, — вони вже були на півшляху, але нікого це не обходило. Прибудуть новачки, і вони допоможуть їм, навчать усьому, чому навчилися самі. А зараз найбільше, що хвилювало переселенців, — те, хто на кому одружується, хто хворий, а хто здоровий, коли краще сіяти, і «чому це я мушу платити йому, якщо теля померло через три тижні після того, як я його отримав».

— Це той самий народ, що був і на Землі, — говорила Валентина. — Усім до лампочки, що Демосфен надіслав сьогодні по ансіблю вже сьомий том своєї «Історії». На цій планеті її ніхто не читатиме.

Ендер натиснув кнопку, і на екрані з’явилася нова сторінка.

— Дуже зворушливо, Валю. А скільки ще томів писатимеш?

— Лише один. Історію Ендера Віггіна.

— Як саме? Почекаєш, поки я помру?

— Ні, просто писатиму й писатиму, а коли дійду до сьогоднішнього дня, зупинюся.

— У мене є ідея. Цікавіша. Закінчи книжку останньою перемогою, останнім боєм. Залиш Ендера у цьому фіналі. З тих пір я нічого для історії не зробив.

— Може, й так, — замислилася Валентина. — А може, й ні.

По ансіблю передали, що новий зореліт із колоністами прибуде лише через рік. Ендера попросили знайти для новоприбулих місце, де б вони могли поселитися: не досить далеко від колонії Ендера, щоби можна було вести торгівлю, але й не дуже близько, бо у нових поселенців має бути своя влада. Тож Ендер став оглядати на гвинтокрилі місцевість. Він прихопив із собою одного найспритнішого одинадцятирічного хлопчиська на ім’я Абра; коли заснували колонію, йому було лише три роки, тож він не пам’ятав іншого світу. Вони з Ендером відлітали настільки далеко, наскільки вистачало пального, на ніч розбивали табір, а вранці обходили й оглядали місцевість.

Третього ранку Ендер раптом відчув, що колись уже був на цьому місці. Він озирнувся: ні, ніколи не був тут і бачить усе вперше. Покликав Абру.

— Чуєш, Ендере! — відгукнувся хлопчик із вершини низького, але крутого пагорбу. — Іди сюди!

Ендер видряпався на пагорб, витягуючи, як чапля, ноги із сипучого й м’якого ґрунту. Абра дивився кудись донизу.

— Очам своїм не вірю, — дивувався він.

Нагорі пагорба нічого не було. А всередині — глибока ущелина, наполовину заповнена водою, і над нею якось небезпечно схилялися круті арки, схожі чимось на ребра. З одного боку від ущелини стирчали два довгих хребти, які утворили V-подібну долину, з іншого — височіла біла скеля, яка нагадувала за формою череп, з усміхненого рота якого росло дерево.

— Тут, мабуть, помер якийсь велет, — висловив припущення Абра, — і ґрунт піднявся, щоби покрити його скелет.

Тепер Ендер зрозумів, чому ця місцина здалася йому знайомою. Труп Велета. Ще дитиною, він грав тут занадто часто, щоби не впізнати це місце. Але цього не може бути! Комп’ютер Бійцівської школи не міг бачити цього місця. Він глянув у бінокль у напрямку, який добре пам’ятав, зі страхом і надією, що побачить те, що лежало тут.

Гойдалки і гірки. Каруселі. Тепер тут одні зарості, але форми, безсумнівно, ті ж самі.

— Хтось це, мабуть, побудував, — захоплено прошепотів Абра. — Подивись на цей череп. Це ж не скеля — він із бетону.

— Я знаю, — відмовив Ендер. — Це зробили для мене.

— Що?

— Я знаю це місце, Абро. Жучарики побудували його для мене.

— Так вони ж усі були вже мертвими ще за п’ятдесят років до твоєї появи тут.

— Так і є. Це неможливо. Але я знаю, що кажу, Абро. Я не візьму тебе з собою. Це може бути небезпечно. Якщо вони знають мене досить добре, щоби побудувати таке, то невідомо, на що вони ще здатні…

— Аби поквитатися з тобою?

— За те, що я їх повбивав.

— Тоді не йди