Читати книгу - "20 000 льє під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Море неспокійне, — зауважив я.
— Так, неспокійне, — згодився канадець, — доведеться ризикувати. Але ця шкурка вартує вичинки! До того ж це не так вже й ризиковано, адже шлюпка надійна, стійка. За малим діло стало: пройти на ній декілька миль, ще й вітер попутний! Як добре піде, то під ранок ми будемо за сто льє від європейських берегів. Якщо все складатиметься вдало, то десь між десятою і одинадцятою годиною вечора ми причалимо до якогось берега… або ж нас уже не буде серед живих. Сподіваймося на краще! До вечора!
Гарпунер не дочекався моєї відповіді. Він вийшов, а я стояв, розгублений і стривожений. Я все втішав себе, що обставини, зручні для втечі, настануть ще не скоро, що у мене є достатньо часу, аби все обміркувати. Але мій упертий супутник не дав мені часу на роздуми. І що я міг йому сказати? Нед Ленд мав рацію, кращої нагоди годі й чекати! Випадав реальний шанс утекти, і він не хотів його проґавити. Яке я мав моральне право порушувати обіцянку і заради особистих планів брати на себе відповідальність за долю двох людей, моїх товаришів по нещастю? Адже не далі як завтра капітан Немо накаже вивести своє судно у відкрите море, і така бажана для нас земля знову стане недосяжною!
Мої роздуми перервав сильний свист — це резервуари наповнювалися водою, а отже, «Наутилус» занурювався під води Атлантичного океану.
Зі своєї каюти я й носа не висував, і все заради того, щоб уникнути зустрічі з капітаном Немо. Я дуже хвилювався і переживав, що він може це помітити. Самітно я провів той день, розриваючись між бажанням вирватися на волю і жалем, що «Наутилус», який я вже встиг полюбити, треба буде покинути раніше, ніж ми завершимо дослідження глибин кожної водойми Світового океану. Я не міг собі уявити, як зможу покинути океан, «мою Атлантику», як я любив казати, не заглянувши у його потаємні глибини, не вивідавши у нього таємниць, які мені вже відкрили Індійський і Тихий океани! Книга випала з моїх рук, а я ще не дочитав її й до середини… сторінка обірвалася на найцікавішому місці! Години до визначеного часу втечі тягнулися немилосердно довго! Я ловив себе на думці, що вже не можу дочекатися, коли моя нога нарешті ступить на тверду землю, і що поряд зі мною будуть мої приятелі, живі, щасливі і вільні. А потім мене враз огортало бажання, щоб щось непередбачене перешкодило Неду Ленду втілити у життя його задум…
І все ж мені таки довелося вийти з каюти, щоб перевірити, чи справді «Наутилус» тримається берегів Португалії чи, можливо, віддаляється від них. Двічі я заходив до музею-вітальні і двічі переконувався, що ми пливемо поблизу Португалії. Треба було скоритися долі і прийняти її виклик, а може, шанс. Я готувався до втечі. Речей у мене не було, лише наукові записи та деякий одяг.
Я весь час думав про капітана Немо: як він поставиться до нашої втечі, як він хвилюватиметься і переживатиме через мій учинок! І що він з нами зробить, якщо втекти не вдасться?! Адже він приймав мене та моїх супутників на борту свого судна за всіма законами гостинності. У нас не було і не могло бути причин для невдоволення. Лише одна… нав'язаний, навіть насаджений нам спосіб життя без права його змінити! Я втішав себе тим, що капітан Немо — людина мудра і розсудлива, і тому не сприйматиме мою втечу як прояв невдячності чи зраду. Мене з ним не пов'язували жодні обіцянки. Він усвідомлював, що лише прикрі обставини змушують нас бути його, так би мовити, гостями. Виправдовувало наш вчинок те, що капітан Немо за будь-якої нагоди нагадував нам, що ми пов'язані з ним навіки. Це не могло не гнітити нас, і ми мали повне право не коритися цій людині, яка взяла на себе право вирішувати наші долі.
Ми не бачилися з капітаном відтоді, коли перебували поблизу острова Санторіні. Чи ще побачимося з ним до запланованої втечі? Я жадав цієї зустрічі і водночас боявся її. Я постійно прислухався, чи не чути його кроків у сусідній каюті. Але звідти не долинало жодного звуку. У капітанській каюті, вочевидь, нікого не було. То де він може бути? У вітальні ми також не зустрілися, і на палубі… І тут я почав сумніватися, чи він взагалі перебуває на борту «Наутилуса».
У ту ніч, коли шлюпка, за секретним дорученням невідомо кого відчалила від нашого судна зі скринею чистого золота, я змінив свою думку про капітана Немо. Було ясно, як у білий день: що б він не говорив, а таки існує нитка, яка пов'язує його з землею.
Я більше не мав упевненості в тому, що таємничий власник «Наутилуса» ніколи не полишає своє судно. Бувало ж таке, що він не показувався декілька днів поспіль, навіть тиждень. Чим він тоді займався? І де перебував увесь той час? Раніше я схилявся до думки, що він страждає він нападів мізантропії. Але тепер я був більше ніж певен, що він виконує якусь таємну місію. Залишалося лише з'ясувати, яку і за чиїм замовленням? Але часу на це я вже не мав…
Усі ці думки пригнічували мене. Опинившись у такій незвичайній ситуації, я мав неозоре поле для всіляких здогадів. Ближче до обіду я став сильно тривожитися. Години очікування здавалися вічністю. День тягнувся нестерпно довго.
Обід подали, як завжди, у каюту. Я майже нічого не їв, але сидів за столом, немов прикутий, аж до сьомої вечора. Дві години! Лише сто двадцять хвилин — я лічив кожну хвилину — залишалося до моменту, коли я буду змушений піти за Недом Лендом, за покликом волі. Моє хвилювання невпинно зростало. Пульс прискорився. Я не міг всидіти на місці, міряв кроками каюту, немов би це могло розвіяти наростаючу тривогу. Як не дивно, я не переймався тим, що можу загинути під час цієї ризикованої втечі. Але у мене завмирало серце від думки про те, що нас викриють ще до того, як ми втечемо з судна, про те, що мені доведеться зустрітися з капітаном Немо, розлюченим, а ще гірше, засмученим моїм зрадницьким учинком.
Мені закортіло востаннє побувати у вітальні «Наутилуса», у цьому диво-музеї. Через вузький коридор я пройшов у вітальню. Тут я провів стільки часу з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою», після закриття браузера.