Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Ти…

Тамарка лається і дряпає Льоську по щоці. А потім кусає за руку. Той скрикує, хоче її ударити, але тут вже заступаються хлопці. Перестань, ти що, не чоловік? Гріх таких зобижати.

— Ну й хрін з вами. Живіте, придурки. Може, поросє чи дідька з хвостиком вродите.

Тамарка допомагає підвестися Іванові. Йому соромно — де ж, таким слабим проти Тамарчиного коханка виявитися! Тамарка хустиною витирає розбиту щоку. Звісно, тепер уже не до магазину. Вертаються додому. Хтось дорогою питає у Тамарки: хто побив не наського хлопця?

— Льоська, — каже Тамарка.

— Оно як!

Коло Тамарчиної хати сідають на лавочку.

— Мама сваритиметься, — Іван.

— А мо’, й нє, — Тамарка.

Вона притуляється до Івана. Голову на плече кладе.

— Болить?

— Не вельми.

Далі мовчать, а тоді Іван і каже:

— Знаєш, Тамарко, а я хочу зробити тобі дитину.

Тамарка зиркає на нього. Али не сміхотливо. А трохи сумно якось і сурйозно. Тулиться до плеча. Носиком треться.

— А ти зможеш?

— Я спробую, — не менш серйозно відповідає Іван і засоромлено закриває їдне око. — Я постараюся.

Він пригадує Африку, тую чорну-чорнісіньку дівчину. Може, він тоже зробив їй дитину? Тико яка ж вона вийде — чорна, біла чи в смужечку? Мо’, розказати про неї Тамарці? І вирішує — не треба. Хай, може, колись.

Іван заночовує у Заточинцях. У дядька Митра. Він сам наполіг, що їден свататися піде. Мама Панаска після такої далекої поїздки до Африки й не заперечувала. А ночує того, що сподівається — до ранку синяк під оком заживе, бо ж стидно таким додому вертатися. Та синяк не зникає, дарма що дядина прикладають до щоки льоду з погреба. Та більше того, розпливається, тепер схожий на велику темно-синю сливу, що чогось під оком причепилася.

— Ну, та нічо, — каже Іван.

І після снідання рушає додому. Тамарка проводжає його до краю села. Тичеться на прощаннє носом в щоку. Далі він іде сам. Думає про Тому свою, про маму… І про Таумі… Таки тепер вона йому як сестричка, невідомо тико — старша чи молодша?

Іван не відає, що в цей час Таумі серед ночі, перед світанком, що просіюється над східним узбережжям Америки, сидить на березі океану, неподалік від свого маєтку-замку. Їй тривожно на душі. Ось уже який день після повернення до Америки — тривожно. Ця тривога схожа на звук далекої струни, ледь чутної мелодії, що бентежить душу, а ти не можеш пригадати — звідки вона, з якого твору? Пісні, симфонії? Атлантичний океан котить до берега дедалі сильніші хвилі. Насувається шторм, десь далеко на темно-синьому обрії спалахують блискавки. Завтра Таумі вирушати до Європи, на черговий показ мод. Весняний, але моди будуть уже літні й осінні. Маса зустрічей і презентацій, фестивалів, на які її запрошено. І Костья. Чекає зустріч з ним. Що йому сказати? Час не стоїть на місці, він кличе за собою й Таумі. Вона підводиться. Треба йти. Ось-ось почнеться дощ, гроза. Таки буде справжній ураган. І раптом, оглянувшись на розбурханий океан, на стихію, що демонструє свою величну силу, Таумі Ремпбелл кидає їй назустріч, в бурю і великі океанські хвилі розпачливий крик:

— Іване!

Раз, і вдруге. І втретє. Океан відповідає їй ще потужнішим, грізнішим ревінням, яке поглинає слово з вуст вродливої, темної, мов цей передсвіт майбутнього дня, дівчини. Але слово не пропадає. Воно падає на хвилі, у воду. І вже десь там, в глибинах, несподіваний солоний його смак відчувають рибини. Саме пора нересту, осколки слова, проникаючи всередину риб, запліднюють ікринки. Незабаром з них з’являються маленькі рибини, перетворюючи океан на Океан Любові.

А той, кому адресується крик, вертається додому. Біля другої хати в Кукурічках його гукають:

— Іване, чом не здороваєшся? Христос воскрес!

Коло воріт Ростик, чоловік Зінаїди Антонівни, стоїть. Усмішка до вух. У святковій одежі, при костюмі, бо ж сьогодні третій день Великодня.

Ростик справді почувається найщасливішою людиною на світі. На початку весни, як надто виріс живіт у Зіни, став підозрювати Ростик: а чи його то буде дитина? Бо ж таки завеликий животик, як на п’ятий місяць. Ну, Зінаїда Антонівна, помітивши косі погляди чоловіка, до міста поїхала. А звідти привезла неабияку звістку — у них буде не одна дитина, а дві. Два хлопчики. Ростик був на сьомому небі. У нього буде син. Не син, а цілих два хлопаки! Хай тепер хто скаже, що він не майстер!

— Воістину воскрес! — поважно відказує Іван.

— Ходи, чарку вип’ємо, Іване, — запрошує Ростик. — Мені тоже сьогодні можна.

— Та я додому, до мами спішу.

— Ходи, ходи…

У Ростика був добрий настрій ще й тому, що сьогодні вранці Зіна його вперше поцілувала. Не у відповідь на його грубі, але дужі пестощі, а сама. Підійшла й поцілувала. Ще й пригорнулася.

— Та нє. Я потому, — сказав Іван.

— Ну, як хоч. Під вечір тоді приходь.

— Добре.

— А фінгала де поставили? — таки не витримав Ростик.

— Та… Сватався…

Іван хихоче. Бо теперка самому смішно. З хати павою випливає Зінаїда Антонівна. Тоже Івана побачила. Курточка наопашку накинута, але животика з двома синами під платтєм добре видно. Вітається, христосується з Іваном.

— То я той, таки на стіл поставлю щось?

І Ростик іде до хати. А може, й лишає делікатно удвох — учня і вчительку. Хата в Ростика вже наполовину цеглою обкладена, збоку фундамент залитий — розширятиме своє обійстя.

— Та от… Свататись ходив… А мені той…

Іван показує на фінгал. Соромливо очі опускає.

— То нічого, заживе, Іване Миколайовичу.

— Еге, до свайби…

Іван сміється, усміхається і його щербина в зубах. Сповіщає по секрету Зінаїді Антонівні, що свайбу-весіллє рішили в передостанню суботу перед Трійцею гуляти. Ну таке, маленьке, бо ж средств нима, ліпше хату обновлять. Али у церкві вінчатимуться, все по закону, ага.

— У мене буде двоє синів, Іване Миколайовичу, — повідомляє й Зінаїда Антонівна.

— Ну! Ти ди!

І тут Іван, глянувши на живіт Зінаїди Антонівни:

— Зіно Тонівно, а мона, я їх послухаю? Тріньки.

— Можна, — посміхнулася майбутня мама.

Іван притулився вухом до живота. Тихо там, певно, сплять хлопаки. А мо’, чужого чоловіка злякалися? І все ж йому радісно на душі. Тому й каже ще одні несподівані слова:

— А можна, я їм вершика прочитаю? Напамнять.

— Вірша?

— Ага. Лепський віршик. Вони ж почують? Мо’, не сплять, тико стидаються чужого дєдька…

— Обов’язково почують, — ще ширше посміхається Зінаїда Антонівна. — Читайте, Іване Миколайовичу.

Іван прокашлюється і, нахилившись до живота, починає казати. Взагалі-то віршів він