Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

Ні, не в тому причина. Все це стало наслідком тієї влади й «державності», які для себе обрала Московія, що завжди було головною небезпекою для простої людини. Бо влада приховувала від неї: «державність» — азіатське обожнювання держави, яка стоїть над суспільством, коли людина стає звичайним гвинтиком державного механізму.

Московія за роки свого розвитку не дала людству жодного відкриття. Та й чужі відкриття вона запозичила під тиском обставин і з великим запізненням. Лише наприкінці XV століття Москва почала застосовувати для своїх куцих потреб папір замість пергаменту. Звісно, папір московити не виготовляли самі ще сотні років і дивилися на нього, як на диво, купуючи за великі, як на ті часи, гроші в німців.

У такий же спосіб у Європи був запозичений «снаряд вогнепальний». Але навіть це запозичення мало характер відсталого застосування. Адже тільки для оборони міст московити до кінця XV століття почали застосовувати «вогнепальний снаряд». У жодному описі польових битв до середини XVI століття ми не знаходимо застосування в Московії гармат і пищалей. Усі битви велися на основі запозичених у татаро-монголів тактики, коли найкращою зброєю була стріла.

Лише наприкінці XV сторіччя в Москві з'явилися перші кам'яні споруди, зведені італійськими архітекторами на вимогу князівни Софії, дружини Івана III. Саме грекиня

Софія, яка прибула в Московію 1472 року і стала дружиною Московського князя, зажадала спорудити для неї кам'яні церкву, хороми та інше.

Був виписаний із Болоньї архітектор Арістотель-Фіоравенті, який і збудував 1479 року в Москві, у Кремлі, перший кам'яний будинок — церкву Успіння.

«… велика пожежа (1493 року) спопелила все місто від Св. Миколи на Пісках до поля за Москвою-рікою й за Сретинською вулицею… і взагалі не залишилося жодного цілого будинку, крім нової палати (побудував Петро Антоній 1491 року. — В. Б.) і Соборів (в Успенськім соборі обгорів вівтар, критий Німецьким залізом)» [1, том VI, с. 255].

Після пожежі московські князі знову оселилися в своїх дерев'яних хоромах.

Італієць навчив московитів шукати глину, придатну для випалу, «дав міру цегли, вказав, як потрібно обпалювати її, як розчиняти вапно, знайшов кращу глину»…

Усе, що в Московії робилося нове до кінця XV — у XVI столітті, робили іноземці. Саме вони для московитів мистецьки чеканили срібну монету, відлили Москві величезну цар-гармату, обпалювали цеглу, споруджували перші кам'яні будинки. Але запозичувалось у Європи тільки те, що забезпечувало збільшення військової могутності та звеличення самодержавства. Ще сотні років ніхто в Московії не впорядковував вулиць, не будував водопроводу, не думав про школи.

Послухаймо історика В. О. Ключевського:

«Московська немощена вулиця XVII ст. була дуже неохайна: серед бруду нещастя, ледарство і порок сиділи, плазували й лежали поруч; злиденні та каліки волали до перехожих про милостиню, п'яні валялися на землі» [5, с. 90].

Ось вона, велич Московії XVII століття! Ця відстала держава на сотні років повела в безодню багато народів, підкорених на той час.

Імперські «оповідачі історії» геть забрехалися, намагаючись возвеличити своє минуле і виправдати право підкорення сусідів. Як бачимо, все це було не благом, а величезною шкодою навітьросійському народові.

І в громадянській розбудові суспільства спостерігалося величезне запустіння. Той же М. М. Карамзін ось як підсумував «успіхи» Московії в цьому питанні:

«Взагалі з XI століття ми (Московія. — В. Б.) не просунулися вперед у цивільному законодавстві, але, здається, відступили назад до первісного неуцтва народів у цій важливій частині державного благоустрою» [1, том V, с. 203].

Підсумовуючи матеріал, мусимо констатувати: державне утворення, засноване на неправді, розбої та грабежі, саме собою на щось достойне не перероджується.

Епілог

Сучасні спадкоємці Золотої Орди

Шановні читачі!

Автор не міг завершити свій роман-дослідження кончиною династії Рюриковичів. Ми мали б незакінчений твір. Він не відображав би зв'язку часів — XIII століття з початком XXI століття. Недоруйнована або напівзруйнована імперія завжди має в собі потенційну можливість відродження. І автор вважав своїм обов'язком показати велику спадковість не тільки у справах, а й у цілях нинішньої еліти й правителів Московії та давньої Орди. Вони ж бо й нині мислять по-золотоординськи.

Доки московська влада, московська еліта й російська держава не покаються за сотні років цілеспрямованого винищування народів: латишів, литовців, українців, татар, казахів, узбеків, калмиків, чеченців та всіх інших, — відродження самого російського народу не відбудеться. Московську державу і її владу й надалі вабитиме раніше вторована дорога. Лише Покаяння за вчинене дасть російському народові порятунок.

Однак чимало умів Московії відкидають думку про Покаяння в принципі. Вони з неабиякою ретельністю, з відвертим цинізмом та нахабством і нині проповідують необхідність «повернення втрачених земель».

Згадайте: велика татаро-монгольська імперія простиралася від стародавнього Китаю й Тихого океану до зелених Карпат і Дунаю. Війська хана Батия пройшлися по всій Східній Європі й Балканах. А з півночі на південь імперія тяглася від Льодовитого океану до Індійського. Війська Чингісидів підкорили не лише Китай, а й Сирію, Персію, Туреччину, Кавказ.

Після загибелі Великої Орди в 1502 році головним завданням спадкоємців імперії було повторне «збирання втрачених земель». Саме Московський улус Золотої Орди зумів за чотириста років частково відновити стародавню імперію. І не важливо, що династія Чингісидів змінилася династією ординського боярина Кобили. Мета, дух і «закони державності» Золотої Орди збереглися і в часи династії Романових-Кобиліних. І ця династія ставила перед собою мету «розколюючими ударами захопити Кавказ і Балкани, увійти в Константинополь, вийти на Середземне море та Індійський океан». У четвертому розділі автор подасть думки Катерини II щодо підкорення Персії, Туреччини й Балкан.

На превеликий жаль великоросів, імперія династії роду Кобили розвалилася 1917 року.

Уже більшовицькі потуги зі «збирання російських земель» ми спостерігали в XX столітті. Ось що заявив стосовно цього В. М. Молотов: «Своє завдання як Міністр закордонних справ я бачив у тому, щоб якнайбільше розширити межі нашої Батьківщини. І здається, ми зі Сталіним непогано впоралися з цим завданням». Не інакше! Справді, скільки землі прихопили, скільки народів підкорили: від Куби, Анголи й Мозамбіку — до Афганістану, Польщі й Монголії. Однак і радянська імперія, а по суті — відновлена імперія Чингісидів — розвалилася в 1991 році!

Нині в московській державі знову бродять хмільні думки про «втрачені землі», про «велике призначення Москви», про «геостратегічні інтереси» тощо.

Пропоную читачам простежити спадковість думок і