Читати книгу - "Чорний Загін"

Я впізнав кілька прапорів, які бачив у Трояндах і Паничах. Надходили елітні підрозділи.

Вони перетнули мости й вишикувалися, рушили в наступ стрункими колонами, тиснучи на наш центр. За ними почала шикуватися друга лінія – міцніша, глибша і ширша. Коли вона була готова, офіцери висунули її вперед на кілька метрів і наказали присісти за щитами.

Сапери перенесли щити на другий бік і об’єднали у щось схоже на частокіл. Наша найважча артилерія сконцентрувала на них свій вогонь. За ровом чисельний натовп звозив землю в обрані місця.

Хоча на найнижчому рівні були наші найменш певні солдати -- підозрюю, що лотерея була нечесною – вони відбили елітні війська повстанців. Успіх дав їм тільки коротку передишку. В атаку пішла наступна хвиля.

Наша лінія затріщала. Вона б зламалася, якби в солдатів було куди бігти. Вони вже звикли втікати. Та тут вони були в пастці, в них не було жодного шансу видряпатися на підпорну стіну.

І хвиля відступила. На своєму фланзі Вкусимісяць провів контратаку і розгромив ворога перед собою. Він знищив всі їхні щити й на певну мить загрожував мостам. Я був вражений його зухвалістю.

Вже було пізно. Леді так і не з’явилася. Гадаю, в неї не було сумнівів, що ми вистоїмо. Ворог розпочав новий штурм, психічну атаку, яка ледь не залила наших хлопців. В деяких місцях повстанці пробилися до підпорної стіни й спробували видряпатися на неї або розібрати її. Та наші хлопці не впали духом. Невпинна злива стріл зламала рішучість повстанців.

Вони відступили. Їхнє місце за щитами зайняли свіжі підрозділи. Запанував тимчасовий мир. Поле бою належало тепер їхнім саперам.

-- Шість днів, -- промовив я, не звертаючись до нікого конкретного. – Не думаю, що ми протримаємося.

Перша лінія завтрашній день не переживе. Натовп увірветься на другий рівень. Наші лучники сіяли смерть, проте я сумнівався, що вони чогось варті в рукопашному бою. Більше того, як тільки вони будуть змушені до рукопашної, то не зможуть відстрілювати ворогів на підході. Тоді вежі повстанців відплатять їм їхньою ж монетою.

Ми викопали вузький рів позаду піраміди. Він служив нам, як відхоже місце. Капітан застав мене у найменш підхожу мить.

-- Док, ти потрібен внизу, на найнижчому рівні. Візьмеш Одноокого і свою команду.

-- Навіщо?

-- Ти цілитель, чи як?

-- А. – Який же я дурень. Міг би й здогадатися, що не залишуся тільки спостерігачем.

Решта Загону теж зійшла вниз, щоб виконати інші завдання.

Не дивлячись на інтенсивний рух на тимчасових пандусах, шлях вниз був доволі легким. Хлопці з верхнього рівня і піраміди тягали вниз боєприпаси для лучників (Леді, мабуть запасалася стрілами десятиліттями), а наверх несли вбитих і поранених.

-- Хороший момент, щоб налетіти на нас, -- сказав я Одноокому. – Достатньо видряпатися по пандусах.

-- Вони зараз зайняті тим самим, що й ми.

Ми пройшли в трьох метрах від Ловця Душ. Я підняв руку в непевному привітанні. Після невеличкої паузи він теж підняв руку. В мене склалося враження, що він здивований.

Ми зійшли вниз, а тоді ще вниз, на територію Буревісниці.

Внизу було справжнє пекло. Після битви кожне поле бою – це пекло, проте такого я ще в своєму житті не бачив. Повсюди валялися люди. Багато було повстанців, яких наші хлопці не мали сили добити. Навіть солдати з верхніх рівнів просто відпихали їх копняками набік, щоб мати змогу зібрати своїх. На відстані в десять метрів солдати повстанців, на яких ми не звертали уваги, збирали своїх та ігнорували наших.

-- Це нагадує мені старі Літописи, -- сказав я Одноокому. – Може битву під Порваним.

-- Порване не було таким кривавим.

-- Гм.

Він там був. Який він вже старий.

Я знайшов офіцера і запитав, де нам розложити свою лавочку. Він припустив, що найбільше користі ми принесемо Костогризу.

По дорозі ми пройшли некомфортно близько від Буревісниці. Амулет Одноокого обпалив мені зап’ястя.

-- Твоя подружка? – запитав Одноокий саркастично.

-- Що?

-- Стара чортиця так на тебе поглянула…

Я знизав плечима. Зеленава нитка. Поневолений на килимі. Могла бути й Буревісниця.

Костогриз – справжній здоровань, навіть більший за Перевертня, два з половиною метри росту і двісті п’ятдесят кілограмів сталевих м’язів. Він був сильним аж до абсурду. В нього рот, як в крокодила, і подейкували, що в старі часи він поїдав своїх ворогів. З огляду на його силу, в деяких історіях його називали Костоломом.

Поки я придивлявся до нього, один з його лейтенантів сказав нам йти на самий край правого флангу, де бої були такими легкими, що туди ще не відправили жодного медичного підрозділу.

Ми знайшли відповідного командира батальйону.

-- Розташовуйтеся тут, -- сказав він нам. --- Я накажу відправляти людей до вас.

Він мав кислу міну.

Один з підлеглих виступив на захист командира:

-- Ще вранці він командував ротою. Сьогодні офіцерам довелося несолодко.

Коли у вас важкі втрати серед офіцерів, це означає, що вони стояли попереду, щоб не допустити паніки.

Ми з Однооким взялися зашивати рани.

-- Ми думали, що вам тут було легше.

-- Легше – поняття відносне.

Він холодно поглянув на нас. Ми патякали про те, кому було легше, а самі цілий день пробайдикували на піраміді.

Медицина при світлі факелів неймовірно весела штука. Разом ми обробили рани кільком сотням людей. Кожного разу, припиняючи роботу, щоб дати перепочити зболілим і задерев’янілим рукам, я