Читати книгу - "Свій час"

Мобільник — смішна штука. Наївна, ненадійна, максимально залежна від синхронізації дій, планів та бажань різних людей, яких об’єднує лише спільний час. Кумедно, я їх ще застав, мобілки, у мене навіть була схожа за дизайном. Давно.

Спалахує екран. І негайно, щойно встигають завантажитися основні параметри, милий древній гаджет починає дзижчати й вібрувати в моїх руках, наче звірятко. Ого.

Есемески падають одна по одній: ви пропустили дзвінок з номера… ви пропустили дзвінок… ви пропустили…

Я пропустив. Але ж, панове, навіщо так нервуватися?

Кілька довгих секунд — до речі, пора б уже перестати їх циндрити — зважую: передзвонити чи спершу, як і планував, набрати Іґара? Вибір не такий простий, як це може видатися на перший погляд. Зараз, коли їхню увагу прикуто до мене після появи у мобільній мережі, вони неодмінно відстежать дзвінок за номером, що я його, взагалі-то, не мав би знати. Не хотілось би відразу відкривати всі карти. Поспілкувавшись зі мною, переконавшись, що я цілком під контролем, вони, напевно, втратять пильність, підуть на перекур, подарувавши мені фору в нашому спільному часі. Крім того, я, можливо, встигну дістати від них інформацію, більш-менш корисну.

Я вже майже зважився, але вони встигають перші. Дзвінок, і мушу відповісти.

— Я слухаю вас.

— Ну нарешті, я вже боявся, що… Ой, ви ж мене, звісно, не впізнаєте, пане Сун. Це Морлі, Аластер Морлі, пригадуєте?

Голос верескливий і втомлений, від невловного Морлі я чекав більшої харизми. Вигулькує бешкетна думка: а може, послати його якнайдалі, не назавжди, нікуди він від мене не дінеться, а лише зараз, цієї миті, щоб помордувався?

— Не певен, що можу зараз говорити, Морлі.

Забув. Тоді, раніше, за моєї молодості, мобілою посилали значно стисліше, односкладово, без політесів. Занадто довга фраза дає йому змогу влізти з безпрограшним:

— Це стосується Іґара. Це важливо, пане Сун.

Тепер я невелемовний, але вкладаю в репліку максимум роздратування:

— Справді?

— І не лише його, — верескливий голос Морлі жвавішає і стає помітно зухвалішим. — 3 вами бажають зустрітися. Ви здивуєтеся.

— Та ні, я не передбачаю майбутнього, з чого ви взяли? Я передбачаю теперішнє.

Лунала музика. «Лебедине озеро», перших кілька тактів танцю маленьких лебедів, і ще раз, і знову, і знову, так і має бути у світі, де час застиг, збагнула крізь сон Віра. Всміхнулася, не розплющуючи очей, неквапно перекотилася на бік, звично простягнула руку… і не намацала, і сіла, не орієнтуючись у просторі, похитуючись і здивовано, поки що не злякано, кліпаючи і протираючи кутики повік.

Музика урвалася на середині такту оксамитовим «слухаю». Сергіїв голос. Точно, ну як же повільно я мізкую: Сергіїв мобільник.

— Так, звісно… В силі, як домовлялися… Як там твої телепні? Старший уже, либонь, дівок водить, га?.. Хай щастить, вітання дружині.

Віра нарешті прокліпалася, навела різкість. Сергій стояв біля японської ширми, великий, голий, і тому мобільник біля його скроні видавався смішним, схожим на сріблясту машинку в руках гігантського немовляти. Перехопивши Вірин погляд, він усміхнувся і по-змовницькому підморгнув, так, коли б вони тут були не самі.

— Прокинулася, Вірусику? Зараз дзвякну, сніданок замовлю.

Його слова долинали звідкись ніби здалеку, а зміст наздоганяв їх трохи пізніше, ніби луна, гойдався в застиглому повітрі, поступово всотуючись у свідомість, — і нарешті, сформувалася відповідь:

— Я не хочу їсти.

— Нічого, зате я хочу. А ти будеш дивитись і заздрити, поки не надумаєш приєднатися, — Сергій підморгнув ще раз. — Якщо встигнеш, звісно!

Він розреготався зі свого жахливого жарту, такого абсурдного, що Віра теж ворухнула кутиками вуст, припустивши ще одну смислову надбудову, рівень гумору, неочевидний для невтаємничених, для якихось уявних чужих; бррр, не треба, ми ж тут самі… усмішка не вдалась. Я, мабуть, ще не прокинулась, я не розумію, не встигаю за ним… Куди? Хіба наш час уже не стоїть?

Сергій поклав мобільний на стіл, а натомість узяв слухавку внутрішнього телефону, так у гангстерському кіно міняють машини, втікаючи від переслідування. Яке переслідування, про що це я?..

— І кави, ясна річ…. Вірусю, тобі чорної чи з молоком?

Вона здригнулася:

— Що?

— Яку ти каву п’єш, запитую?

— Чаю. Якщо можна, жасминового чаю…

— Для тебе все можна.

Він додиктував замовлення і обернувся до неї. В його примружених очах стрибали сонячні блискітки — сонце?.. яке сонце? — так, Віра лише щойно помітила його зриме, матеріальне проміння, воно стрілами з-під жалюзі пронизували осереддя японської скриньки, і золотавилися в повітрі мікроскопічні порошинки, і Сергієве обличчя перетинала яскрава смуга, наче шрам через щоку та вуста. Він зробив крок уперед, і смуга зникла. Ступив іще раз, і в голосі з’явилися оті-таки вібрації, хрипкуваті, бентежні:

— Вірусько…

Здригнулася, машинально прикрилася краєм простирадла під самісіньке підборіддя, немов її захлеснула повільна літепла хвиля паніки: ні-ні, я ж допіру прокинулася, мені потрібно в душ, і в мене, мабуть, запах із рота, чи є тут чим