Читати книгу - "Містичний вальс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я можу нагади тобі, мій пане, що робити з нею, якщо ти забув, — королева, що, вочевидь, правила на цьому зразково-показовому процесі за потерпілу, озвалась звідкілясь із-за спин старійшин. На цю промову король відреагував, велично повернувши голову на звук голосу королеви під таким, розрахованим до міліметра у своїй недбалості, кутом, що Лана ледь не зірвалась на оплески.
— Не сумніваюсь, що можеш, королево. Тобі сей процес знайомий в деталях.
— Я — жінка.
Краєчки вуст Олеся смикнувшись, поповзли вгору.
— Справді? Чия?
— Ми не королеву судимо нині, — поспішно втрутився Світозар, очима показуючи доньці відступити назад, до придворних, що вона і зробила, правда, з великою неохотою. — Ми судимо тебе, Олексо.
Уже не «мій пане», не «королю». Олекса — і по всьому. Що ж тепер буде?
— То чи готовий ти вислухати вирок?
— Я слухаю, — схрестивши руки на грудях, мовив Олесь. — Я готовий.
— А я не готова, — солодко проспівала Світлана, і натовп охнув, одностайний у своєму обуренні, немов овеча отара, що слухняно йде за головним бараном на бійню. — Я не чула, у чому ви звинувачуєте короля. Я не знаю суті справи. Чи не могли б ви повторити для мене, що, власне, трапилось?
— Тут тобі не ярмарок, чужинко, — наливаючись багрянцем, вказав Світозар, і тут-таки, пригадавши, де він знаходиться, виправився. — Наш суд — не ярмарок. Ти все вчуєш із присуду. Слухай.
— Та ні, стривай, — з цими словами з юрби біля помосту вибилась ткаля Ганна. Побачивши її, Світозар терміново змінив колір щік і заходився наливатися вже не червоним, а фіолетовим, як стиглий баклажан, а Лана, пригадавши, що за словами Зоряни, Ганна та Світозар уперше за багато років зіткнулись тільки біля ложа, яке мало б стати смертним одром Олеся, визнала подумки нещасливим знаком, що знову вони здибаються на суді, і зажурилась — справи були кепські.
— Та що ж се таке? — почала Ганна сердито, звертаючись безпосередньо до Світозара. — Що це ти, стерво, тут чиниш? І ще стає нахабства обзивати це судом? Та це…
— Замовкни, годувальнице!
— Се ти замовкни, най би ти у Чорний ліс не трафив, старий падлюко! Кого ти судиш? За що? За любов? Ти б на доню свою подивився — чи ж вона присяги своєї не зламала? Чи хоч ніч мій Олекса з нею провів?
Королева спалахнула, розвертаючись до ткалі з такою рисячою грацією, що у Лани мурашки шкірою побігли.
— Та якби твій годованець, хлопко, вдовольнявся челядницями, як інші королі, то не стояв би він зараз на судовому помості! Так ні ж бо, кохання йому забажалось!
— Ти як мою матір назвала?
— Кинь, синку, то тільки слова. Лиш Світло пречисте, яке нам однаково щедро дарує тепло і проміння — і шляхтянці, і хлопці — те відає, хто з нас хто. За мене хай справи говорять — я хлопка, та мужа свого я не зрадила. І від любові не відрікалась ніколи, — цей докір адресувався, безперечно, Світозару, бо той сіпнувся, наче у нього влучила стріла, і пекуче почервонів. — Спини це судилище, Верховний Жерцю Світла!
— Я не можу, — розгублено пробелькотів той, із виду немов полинявши. Уся його велич, де й ділась. — Не можу.
— Та ся твоя донька скажену лисицю обдурить! Ножа тобі в спину заточить і буде всміхатись любенько, бинтуючи рану твою.
— Це так, та вона — моя донька, — інтонаційно виділивши «моя», відповів Світозар. — Чужа кров — то не водиця, а рідна…
— Вища за закон?
— Годувальнице, що ти говориш!
— Те, що відомо кожному, хто нині прийшов на цю площу!
— Не пійманий — не злодій. Я суд спинити не маю права!
— І в пам’ять про те, що колись у нас із тобою було? — із надією, що слабшала щомиті, проте вмирати остаточно не бажала, спиталась годувальниця. Світозар виглядав безпомічним, як місячне немовля.
— Ганнусю…
— Не говори мені нічого більше, — ткаля Ганна розвернулась, так, наче збиралася йти, але в останній момент передумала, і лишилась на місці. Зате у натовпі почалось ледь не зворушення — кожен бажав побачити ту, заради якої король зламав присягу, дану королеві, і гостроязику ткалю, котра наважилася кинути в обличчя Світозару все те, що про його доньку таємно шепотіли по кутках. Та коли голова Ради Старійшин повернувся лицем до короля, з явним наміром оголосити вирок, гомін в юрбі враз зник, наче його й не було, наче не перешіптувались, хитаючи головами у квітчастих хустках, гостроязикі молодиці, і не обмінювались короткими, уривчастими словами розважливі, суворі дядьки. Тут шанували старість, пов’язану з нею мудрість та досвід, і Світлана ще раз переконалась — Рада Старійшин та її Голова мали тут владу куди більшу за владу короля.
— Не годиться, — похмуро мовив Світозар, і сиві вуса його висіли вздовж старечого, в зморшках рота так само похмуро, як і падали з вуст слова, — не годиться королю, забувши свій обов’язок і честь, кохатися з чужинкою.
В юрбі знову зчинився гомін, спочатку суцільний, такий, що не можна було розібрати речі, потім Лана почала розрізняти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Містичний вальс», після закриття браузера.