Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

– То що, які новини? – запитав Джейк, коли Ієн зліз із велосипеда. – Чув, тебе викликали в школу.

– Та просто папери заповнити, – відповів Ієн. – Нічого важливого.

Він іще досі не відійшов від розмови з містером Гарді й був не налаштований на порожні балачки. Гарді усміхнувся своєю усмішечкою «я-так-і-знав», коли Ієн сказав йому, чим врешті вирішив займатися, і, хоч Ієн і знав, що так буде, його це неймовірно роздратувало. Коли він вийшов, Піт чекав у коридорі, але Гарді покликав його відразу, тож у них не було часу поговорити. Враховуючи те, як вони попереднього вечора попрощалися, може, це було й добре.

– А що ця штука робить? – запитав Картер з-під кришки. Джейк пішов глянути, тож Ієн врятувався від подальших розпитувань. Він пішов у стайню й запряг Роберта й Едварда, а коли вийшов, ведучи коней, машина саме виїжджала на дорогу з Джейком на пасажирському сидінні, а Картером за кермом.

Ієн повів коней у поле. Вони саме збирали врожай вівса; Артур рано його скосив і залишив зерно дозрівати в копицях. Робота була важка, і під полудень і вони, й коні потребували відпочинку. Вони розпрягли коней і залишили їх скубти довгу траву скраю поля, а самі пішли на ферму обідати.

Коли прийшли, Джейкова машина саме заїжджала на подвір’я, Картер і далі сидів за кермом, його обличчя червоніло рум’янцем і щастям.

– Ми розігналися до ста десяти! – сказав він, вийшовши. Він звертався до всіх присутніх. – Боже, ви б нас бачили! Вона літає, наче ракета! – Джейк толерантно всміхнувся.

Вони всі обмилися біля помпи, пішли на кухню, сіли й зачекали, доки Лора подасть обід, що вона й зробила. Картер і далі торохтів про машину, ставлячи Джейкові нескінченні питання: «А якби дорога була асфальтна, за скільки вона розігналася б від нуля до шістдесяти? А якщо на схилі? Наприклад, якщо на асфальті й на схилі, за скільки вона розігналася б?». Джулі й Марч сварилися, як завжди, коли сиділи за столом. Артур мовчки закидав у себе обід. Лора намагалася допомогти батькові донести їжу з тарілки до рота, не виливши всього на себе.

Ієн майже не звертав уваги ні на кого з них. Йому в голову залітали різні випадкові думки. Він думав про те, що коли дійде до тієї стадії, що його доведеться годувати, застрелиться, а також що Джейк навдивовижу терплячий до Картера, враховуючи, що він загалом не з терплячих, і що минулого вечора йому знадобилася майже година, щоб переконати батька, що він збирається вивчати медицину не тільки чи навіть почасти тому, що вважав, що це його порадує. Він думав про Пітове рішення, питаючи себе, чому від нього почувався зрадженим і чи просто хотів, щоб Піт ухвалив таке саме рішення, як і він; про своє власне рішення, питаючи себе, чи він справді його ухвалив, чи все вирішується за людину в момент її зачаття й нічого з цим уже не можна вдіяти. А також про те, що відколи мамині листи перестали надходити, вона почала йому снитися, і сни були гірші за листи, бо їх не можна викинути непрочитаними. Болюча злість, що лишилася від попереднього сну, й далі лежала у нього в животі. Він знав, що це нераціонально – засмучуватися через те, що хтось сказав уві сні, але факт полягав у тому, що хоч вона ніколи цього не казала, суть була правильна – вони з батьком не важили для неї достатньо, коли порівняти їх із «порожнечею», яку вона так ненавиділа. Маючи вибір між ними та якимсь інакшим життям, вона вибрала якесь інакше життя.

Він думав про все це, коли раптом Джулі взяла перерву у знущаннях з Марча і сказала голосно:

– Мамо, в тебе весь час щось падає з рук.

Ієн глянув на Лору. Вона піднімала сервірувальну ложку з підлоги, й коли підвелася, її обличчя паленіло. Він бачив, як вона глянула на Джейка – на одну мить, а тоді відвела очі. Ієн теж на нього глянув і побачив, що він за нею спостерігає. Саме тоді він згадав, що побачив у п’ятницю вночі. Дотепер він зовсім про все це забув.

– Я знаю, – відповіла Лора. – Щось я сьогодні незграбна.

– Напевно, над чимось замислена, – сказав Джейк.

Вона коротко засміялася, не дивлячись на нього.

– Ні, – мовила вона. – Ні, не замислена. Просто незграбна. – Вона віднесла ложку до зливальниці й помила під краном.

Може, якби тінь того сну й досі над ним не висіла, Ієн нічого б про це не подумав. А так, одначе, шепіт підозри залунав у його голові, саме достатньо гучний, щоб примусити його замислитися, чи не можна те, що він бачив, витлумачити якось інакше. Від Джейка цілком можна чогось такого очікувати, але від Лори? Ні. Він відштовхнув цю думку, і звичний плин обіднього часу підхопив її і відніс геть.

*

Згодом, згадуючи події того пообіддя, йому здалося, що була в них якась невідворотність, так, наче доля влаштувала кілька тривіальних маленьких інцидентів – низку епізодів, ніби як сходинок – без кожного з яких усе склалося б інакше. Наприклад, після обіду, коли вони з Артуром повсідалися в крісла переварювати з’їдене, з подвір’я прийшов Марч. Це була перша сходинка. Діти мали б не плутатися під ногами, доки чоловіки відпочивали, але Лора вийшла надвір зняти прання (тож, може, це було першою сходинкою) й Марч прослизнув усередину. Він приніс те, що виявилося старим різаком, якого, як він оголосив, хотів нагострити. Напевно, бачив, як його батько та Ієн гострили коси зранку й подумав, що й самому добре було б спробувати.

– Здається, він небезпечний, – сказав Ієн, нахмурюючись при вигляді різака. – Дай я на нього гляну. – Марч вручив йому свою знахідку. Різак був старий і ржавий, але й досі досить гострий, щоб його не варто було давати ще навіть не чотирирічному хлопчикові. – Де ти його знайшов? – запитав Ієн. Інструментів ніхто й ніколи не залишав без нагляду. Він глянув на Артура дізнатися, якої той був про все це думки, але Артурові очі були заплющені, рот роззявлений і слабке хропіння долинало з кожним віддихом. Він нарешті як слід відпочивав