Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Повела Мирона до Мар’їного гаю недалеко від фабрики. Сіли на повалене дерево. Літав тополиний пух. Мирон чхав. Не знав, із чого почати таким чином, щоб вивернути на потрібне русло.

Запитав: «Лілю, ти бачила, як загинули доньки Поліни?» А вона сказала: «Не ваше діло». — «Поліна мені сказала — ти сама зізналася. Неправда?» — «Правда». — «І що?» — «Та те. Не могла я не зізнатися. Я винна. От і зізналася. Вам добре. А я жити не можу. Поліна мене трохи оживила. Буду жити. Так усім можете й переказати». Мирон сказав, що нікому нічого переказувати й розносити не має наміру. Не для того він хоче відвертості. «Лілю, зрозумій, Лаєвська — гарна жінка. Але вона тебе може втягнути. Ти пожалієш її зараз, тому що винна перед нею. А вона тебе втягне. Я теж піддався». — Ось що сказав. — «Ви що, теж винні?» — Запитала Ліля байдуже, з несподіваною насмішкою. Мирон завагався, але відповів: «Теж». Ліля неприємно засміялася. Негарно. Пух набивався в рот, а вона реготала. Крізь регіт і сказала: «Ми всі, виходить, тут винні. А якщо так, то й не соромитися можна? Ви так думаєте? Мирон сказав, що так не думає, але все ж таки.

Лілька заспокоїлася. Зібралася щось сказати, але не почала. Наче затнулася і проковтнула першу, так і не сказану літеру. Нарешті, мовила: „Гаразд. Не хвилюйтеся. Нічого страшного Поліна не робить. Вона немовби переїжджа сваха. Це за законом не переслідується? Ні. Для фінінспектора — шиє вдома. Податок сплачує. Чого ви злякались? Не розумію“. Лілька намагалася посміхатися. Але не виходило. Мирон натиснув на хворе: „Ну, розповіла їй, що бачила, як її діти вмирали. А вона що?“ Ліля труснула головою так, що волосся зі шпильок з боків вислизнуло і прикрило обличчя. Крізь волосся вона і відповіла: „У мене граната з собою була. Я б нічого не змогла. А Поліна дорікнула: „Як не змогла? Могла у вікно кинути, щоб діти не мучилися“. Повела до себе. Я не піти не могла. Я перед нею як собака винна. Навік. Сто разів їй розповідала за ніч, як її діти горіли і як я гранату в кишені мацала. Вона мені сукні показала, що дівчаткам своїм шиє. Каже — обов’язково знайшла б, якби вони залишилися тоді живі. І ще раз змусила мене розповісти. Не вірила й не вірила. Поліна — божевільна. З вигляду здорова. Надто здорова. І мова у неї, і ходить, і з людьми заграє. А насправді — ні. Це я зараз розумію. Тоді не втямила. Сама перебувала близько до такого ж“. — „А тепер?“ — „Тепер — ні. Тепер розповідаю Поліні — а серце спокійне“. — „Досі розповідаєш?“ — „Вона просить. Як я можу відмовити?“

Мирон підступив до головного, сказав: „Вона мені колись наплела, що мала план об’їздити всі дитячі будинки — дівчаток своїх знайти. Скасувала план?“ — „Чому? Їздить. І їздить, і їздить“. — „Що вона шукає, їх же немає“. — „Ну, немає. А вона їздить. Випитує, може, були такі і такі за описом. Може, їх хтось уже удочерив. Усіх разом або окремо. І капшук із собою возить. Там золоті коронки і каблучки. Якщо раптом виявиться, що їх уже прилаштували — обміняти на золото“.

У Мирона побігли мурашки по спині: „Які коронки, яке золото?“ — „Я дала. В одному селі ми поліцая розстріляли, відомий поліцай особисто євреїв у землю живими закопував, а перед тим знімав з них цінне, що було. І коронки дер. Він начебто роз’їзний був. І в Києві відзначився, і в Ромнах, і в Сумах. Він з німцями на захід і рухався. Ми його в селі під Хмільником взяли. Він нам цей капшук пхав. Просив не стріляти. Нас послали з одним моїм товаришем. Я вже не у Цегельника була, а в загоні Медведєва. Ми поліцая ліквідували. На зворотному шляху товариша вбили. Мене жодна куля не зачепила, паскудство. Жива залишилася. — Лілька сказала зі злістю. Не на кулі, а на себе, що не зачепили. — Капшук у мене залишився. Я подумала — зараз упіймають, золото поліцайське при мені, а він цим капшуком хвалився перед усіма. Та не потрібен мені цей капшук. А кинути — не можу. Це доказ, що поліцая ми ліквідували. Завдання виконали. Золото на Велику землю відправлять, там знайдуть застосування — на озброєння нам же ж. Петляла, петляла. Мороз страшенний. Думала, добре б замерзнути. І не боляче. Лягла і чекаю, коли прийде моє звільнення. Думала: „Діти горіли, їм жарко було, а мені нехай буде холодно до смерті“. І кажу до себе — молитвою: „Забери мене, будь ласка, люба моя смерте. Я на все згодна. І на пекло згодна. Тільки забери звідси, із цієї землі проклятущої“. І вже впала кудись униз, чи вгору, не зрозуміла. Провалилася нагору. Так. Нагору. Точно. Прокинулася в сільській хаті. Баба мене розтирає самогонкою, потім гусячим жиром. Довго хворіла. Мене, напевно, списали. Як безвісти зниклу. Стара, звичайно, капшук при мені виявила. І мені ж його вручила, коли я прочумалася. Кажу: „Залиште собі. На господарство“. Відмовилася. Це, каже, не моє, чужого мені не треба. Я їй обручку звідти хотіла залишити. Залишила. На підвіконня поклала, щоб вона після мого відходу побачила. Капшук закопала в городі. Але треба шукати партизанів. Тут фронт наблизився впритул до місцевості, де я блукала. Мене виявили наші армійські розвідники. Довоювала в регулярній. Після перемоги куди йти? Де тільки не тинялася. На початку сорок шостого доїхала до Чернігова. Ніби хтось мене гнав сюди. Зустріла Поліну. Розповіла їй і про капшук. Поїхали ми з нею. Стара у тій хаті не мешкає. Закинуте все. Села немає. Спалено. А капшук я відкопала. Ось, Мирончику дорогий мій, і згодиться проклятий капшук“.

На що Мирон сказав: „Лілько, хоч ти з глузду не з’їжджай. На що згодиться? Немає дітей, немає! Комедію не ламай! Не перед Поліною. Приходь до тями негайно, а то зовсім погано буде“. А Лілька посміхнулася: „Немає дітей. То Поліна їх і не шукає. Вона шукає схожих. Щоб