Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Лілька пожвавішала. Що остаточно повалило Мирона в страх. Він попрощався і пообіцяв зберегти в таємниці все, що наговорила йому Лілька. Ну, потім її загадкова смерть, поява Лаєвської з міліціонером і капшуком.

Мирон замовк і перевів дух.

Завчено промовив:

— Те, що розповідав учора, — підтверджую з нинішнім доповненням.

Я запитав, у чому ж його злочин, на його думку.

Файда з готовністю відповів:

— Крім бланку — не знаю.

— Але у в’язницю приготувалися? І сім’ю приготували?

— Бланк — це факт. Ви полюєте за Поліною. Ви і накрутите інше, що захочете.

— Нічого я не накручу, Мироне Шаєвичу. Вставайте. Будемо прощатися.

Мирон повільно підвівся. Розім’яв ноги.

Я подав йому руку.

Він потиснув.

Наостанок я дістав капшук, вийняв звідти гроші Довида.

Простягнув Мирону:

— Якщо зі мною щось трапиться, передайте Любі, скажіть, це Довидові. Для дітей.

Мирон кивнув.

Сіма зробила вигляд, що не помітила мого відходу.

Про Зуселя я не заїкнувся. Як не було його на світі. Якщо живий — нехай живе. Якщо ні, то що я можу? Мирон перший не почав — і мені ні до чого.

На Десні помився, переодягнувся в чисте. Починався дощик. Потім полилося страшенно. З громом і блискавкою.

Була субота. День, на який я призначив собі зустріч з Лаєвською.

По дорозі до Чернігова змок до кісток. Змінив три попутки — загрузли в багнюці. Думку про перевдягання відкинув.

З’явився до Поліни в чому був.

Лаєвська відчинила двері, посміхнулася, запросила пройти.

— Мокрий! А я грубку саме палю. Терпіти не можу вогкості. У мене дрова завжди наготовані. У сарайчику. Сідайте, чи краще стійте. Або я вам сухе дам. Ви мене не соромтеся.

Світло горіло ледь-ледь. Настільна лампа. Хоч і день — а похмуро.

— А що вас соромитися, Поліно Львівно. Кравчиня як лікарка — під одягом людину бачить.

Поліна хихикнула.

— Хоч простирадло дайте, загорнуся, як у лазні. Я до вас надовго, і обсохнути встигну, і погрітися. Не проти?

Поліна з іншої кімнати, де у неї, видно, зберігалося барахло, відповіла, що завжди мені рада.

Винесла простирадло. Не пішла, коли почав знімати форму. Я їй навмисне віддав портупею — дуже важку від води. Шкіра товстелезна. Тим паче промокла. У кобуру ще на річці засунув капшук.

Кажу:

— Пістолета не взяв. Не бійтеся. Тут тільки капшук ваш. Подивіться.

Поліна розстебнула кобуру — зазирнула. Не побачити капшук не могла. Але не сказала нічого. Обвела очима кімнату — куди прилаштувати. Кинула на підлогу.

Перевдягався без сорому. Вона дивилася, як справді лікар. Начебто я не жива людина, а хвора, і вона шукає очима, де може бути розташоване особливо шкідливе для життя місце. Дійшла до пояса і відвернулася.

Я закутався в простирадло.

Переніс мокре до печі, посунув пару стільців, розвісив. Прилаштував чоботи, онучі.

Став біля печі.

Дим звідти йшов неприємний. Не дров’яний, інший.

Відкрив заслінку, подивився.

— Чим палите? Ганчірок накидали. Хвалилися, дрова добрі.

Поліна відповіла з-за моєї спини:

— Дрова зараз додам. Нехай на ганчірках розгориться. Матерія швидко горить, але їдко.

Поліна тримала біля грудей кілька суконь, розглядала їх. Потім швидко зім’яла, відсунула мене з дороги, стала шурувати, заштовхувати в глиб вогню купу.

— Ви грійтеся, обсихайте, Михайле Івановичу. Тут швидко згорить, і запах минеться, потім дров покладу. Я щоб не змішувати. Щоб окремо. Щоб точно знати, що згоріло.

З печі вилітали іскри, палахкотіло полум’я, Поліна обпікала руки, але уваги не звертала.

— Ну ось. Тепер дрова кину. В сарайчику у мене дрова. Я піду, а ви посидьте. Не стійте. Ви ж босий. На ноги вам у мене немає нічого. У Лільки ніжка велика була, у неї зріст. На вас, звичайно, будуть маленькі, але не свої ж вам давати. У мене ніжка невеличка. А у Лілічки велика. Як для жінки велика. Я зараз принесу вам Ліліччині, вона на ніжки свої взувала, коли приходила. А ви Лілечку вбили, Михайле Івановичу. Їй уже капці не потрібні. Не потрібні?

Я стояв нерухомо.

І Поліна стояла.

І рухалися у неї тільки нафарбовані губи.

Бурмотіла й бурмотіла. Слів не розібрати. Тому що слова не сходилися з глуздом. Я їх намагався поєднати, а вони з глуздом не поєднувалися. Аж ніяк. Хоч я їх у себе всередині мільйон разів повторював увесь час після 18 травня 1952 року.

Виходить, Лаєвська знала. Знала — і ганяла мене, як вовка. Туди-сюди. Я відчував, що вона знає остаточно і безповоротно. Але сподівався.

Лаєвська присіла на краєчок стільця з моїм кітелем. Із-за її спини видніли погони. Халат з драконами в сажі. Руки багряно-бурі, в попелі.

— За дровами треба. Я б сходив — у простирадлі незручно. Сходите?

Поліна пішла.

Повернулася з оберемком дров. Скинула їх із себе, як непотрібний тягар.

Знову присіла.

— Ну, і що ви, Поліно Львівно, стільки часу мовчали, дурня клеїли. Що ви мені відверто не сказали. Чи написали б куди треба. Мене б за комір та на сонечко. Ви б залишилися задоволені.

Поліна відкинулася на спинку стільця, але тут же відхилилася вбік — мокро. Знизала плечима.

— Мені не треба за барки. Мені треба, що тепер вийшло. Ви ж, Михайле Івановичу, самі прийшли. Не вперше. Але востаннє. Я — баба. Я печінкою чула щоразу: це — не останній. Ще побігає. Ще помучиться. А зараз знаю — останній. І ви знаєте.

— Знаю.