Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Оля

– Оленько, доню! – мама міцно мене обіймає. – Це правда ти? – торкається моїх тонованого волосся, оглядає з усіх боків. – Красунечка!

– Ну гаразд, мам. Досить вже… – гублюся від її уваги, наче старшокласниця, яку привели на лінійку батьки.

– Не можу не погодитись. Ваша дочка дивовижна дівчина, – лунає за моєю спиною голос Тео. За його м’якими оксамитовими нотками я розумію, що він усміхається.

– Ой, здравствуйте! Проходьте, чого ж це ми на порозі, – мама відступає, пропускаючи нас у номер. Переводить погляд з мене на Тео.

– Марія Леонтіївна, моя мама. А це Теодор Томицький. Мій… Я працювала в нього на посаді… гм… – збиваюся від спроби запакувати наші стосунки в одне речення.

– Можна просто Тео, – він видає наймилішу з усіх його усмішок. – Оля справді прийшла влаштовуватися до мене на роботу. Але потім ваша дочка мене зачарувала, – Тео тягнеться до моєї руки і ніжно стискає, а я помічаю горду усмішку мами. – Розумію, що це дуже несподівано. Але в нас все серйозно. Тому я радий познайомитися з Вами та дізнатися більше про свою кохану дівчину.

– І мені приємно познайомитись, – мама тягне руку, Тео підхоплює її та галантно цілує.

Підлабузник! Знову переконуюсь у професіоналізмі Тео, тепер у справі підкорення батьківських сердець.

Ще кілька загальних фраз, і розмова заходить про Костю. Обстановка у кімнаті миттєво змінюється. Мама дивиться задумливо і мовчить.

– Оленько, тобі треба поговорити з ним якнайшвидше, – зізнається мама. – Мені він нічого не скаже, а в Олі з братом особливий зв'язок. Вони завжди розуміли одне одного, – пояснює для Тео.

Виходимо із номера. Мама проводить нас до палати Кісті. Відчуваю хвилювання, а ще величезну радість від зустрічі.

– Зачекай трохи, я зайду перша, – обертаюся до Тео. Лінія його губ стає жорсткішою, але він киває. Обіймає на секунду та відступає від дверей.

Стукаю і заходжу.

Брат сидить на високому ліжку, щось гортає у телефоні, хмуриться. Його ноги до пояса вкриті строкатим пледом. Піднімає голову, і я зустрічаюся з такими ж блакитними очима, як у мене. Мовчки підходжу до його ліжка, роздивляюся. Костя займається тим само, і його брови піднімаються.

– Не знаю, що там із ходою, а от твоє гніздо на голові швейцарці досі не виправили, – починаю наш звичний обмін жартівливими зауваженнями.

– А твоє гніздо, я бачу, хтось здолав.

Киває на мої неслухняні раніше пасма. Так, Мілана змінила мій образ. Але не для мого брата.

– Хтось заможний, – дивиться на мої руки. Ох, здається, я несвідомо кручу браслет Теодора. – Мене останнім часом оточує лише золота молодь, – гірко кривляться його губи.

Ну от ми і дісталися до джерела його смутку. Я впевнена, що він і сам все розуміє, мій розумний старший брат. Але ще раз нагадую йому:

– Костю. Ти… Мілана щиро дорожить тобою. Хіба ти не хочеш бути з нею?

– Хочу. Дуже.

– Тоді чому не використовуєш усі шанси? Чому не встаєш на ноги? – його очі примружуються. Ага! Значить, Костя все-таки саботує реабілітацію.

– Оль, не треба. Я так вирішив, – прикриває очі. Його обличчя спокійне, але я відчуваю величезну напругу та прихований біль. – А ти, схоже, і справді закохалася, – додає буденним голосом. – Познайомиш нас?

– Але як ти…

– Та ти скоро двері пропалиш захопливим поглядом. І коли тільки-но встигла?

– А сам?

– Ну так… Один-один. Гаразд, клич уже свого мажора, чи хто він там у тебе.

– Він не мажор! Тео досяг успіху сам. Він дуже відповідальний, наполегливий і справжній професіонал у своїй справі.

– Та невже, і чим займається твій товстосум?

– Він парфумер… – закочує очі. А я не впізнаю в цьому сумному та цинічному чоловіку свого брата.

– Костю! Та що з тобою? Що ти зробив з моїм братом? – підходжу до нього, вдивляючись у насурмлене обличчя.

Очі печуть від близьких сліз. Акуратно обіймаю його плечі. Костя завмирає, але почувши моє нерівне дихання, розслабляється, гладить мене по голові, як у дитинстві.

– Вибач, маленька. Мені просто зараз складно, як ніколи. А за тебе я дуже радий. І зачіска тобі пасує. Клич його. Хочу дізнатися, кому вчительки молодших класів віддають свої серця.

насурмлене   Костю, пообіцяй, що ти… – брат різко сіпає головою.

Він більше не розмовлятиме зі мною про свої проблеми – розумію я.

Можливо, Теодору пощастить більше.

Виглядаю в коридор. Тео щось захоплено розповідає мамі, показуючи на гірські вершини за вікном. Обертається, примружується. Помітив мої почервонілі очі? Видавлюю з себе посмішку і кличу його. Мені так хочеться, аби дві цінні для мене людини потоваришували!

Вони ж обидва такі класні. Розумні, сильні, наполегливі. Справжні чоловіки. Вони неодмінно знайдуть спільну мову.

***

– Олю! Навіщо ти зв'язалася з ним? – кричить на мене Костя за кілька хвилин потому. Від нервово стискає краї пледу і стукає кулаками по ліжку.

Бачу, що це він ще стримався. Бо сваритися йому хотілося з першої секунди, як побачив Тео.

– Ти хоч знаєш, скільки в нього було дівчат! А як він із ними поводився? Негайно відійди від нього!

Я сильніше притискаюся до Теодора і ховаю обличчя на широких грудях. Сльози знову готові зірватись з моїх вій.

– Ну так, я вмію бути бездушною брилою каменю, – спокійно відповідає Теодор, – але не з Олею. Нас дуже багато пов'язує. Ми довіряємо одне одному. І я нікому не дозволю кривдити її, навіть собі.

– Та що вас пов'язує? Ви знайомі без року тиждень! Олю, скажи, що ти з ним через гроші. Ти ж для мене старалася, та? Я зрозумію. Але тепер це не потрібно. Реабілітація оплачена благодійним фондом. А борги я сам віддам згодом.

– Як ти можеш так думати про мене? Костю, як…

– Тч-ч… – Теодор підводить мене до дверей і м'яко підштовхує у плечі. – Принеси нам кави, будь ласкава. Обіцяю все владнати, – цілує мене в ніс.