Читати книгу - "Якщо кров тече"

Барбара йде коридором до «Що впало, те пропало». Голлі обмацує шию Джерома ззаду, не знаходить набряку й знову каже йому опустити голову. Вона бачить незначний розрив на тім’ї і значно глибшу рану трохи нижче, але потилична кістка, певно, прийняла (і витримала) основний удар. Джеромові пощастило.

На її думку, їм усім пощастило.

— Мені теж треба вимитися, — каже Джером, дивлячись на чоловічий туалет.

— Ні, не треба. Я, мабуть, і Барбарі не мала б казати це робити, але не хочу, щоб вона розмовляла з копами у… у такому негожому стані.

— Здається, хтось має план, — каже Джером, а тоді обіймає себе руками. — Господи, як я змерз.

— Це шок. Тобі, певно, треба випити гарячого. Я б зробила тобі чаю, але на це часу нема.

Її раптом вражає жахлива думка: якби Джером поїхав ліфтом, увесь її план — хай там який він був непевний — розвалився б на шматки.

— Чому ти пішов сходами?

— Щоб він не почув, як я наближаюся. Навіть із найгіршим у житті головним болем я розумів, куди він подався. Ти в будівлі була одна. — Він робить паузу. — Не Козловскі. Ондовскі.

Барбара повертається зі жмутом одягу в руках. Вона знов почала плакати.

— Голлі… Я бачила, як він змінювався. У нього голова перетворилася на желе. Вона… вона…

— О Боже, про що вона говорить? — питає Джером.

— Поки що не зважай. Може, пізніше. — Голлі коротко обіймає її. — Вимийся і зміни одяг. І ще одне, Барбаро. Що б то не було, воно тепер мертве. Чуєш?

— Чую, — шепоче вона й заходить до вбиральні.

Голлі розвертається до Джерома.

— Ти відстежував мій телефон, Джероме Робінсон? І Барбара? Ви обоє?

Скривавлений юнак, що стоїть перед нею, всмі­хається.

— Якщо я пообіцяю ніколи-ніколи більше не називати тебе Голліберрі, мені можна не відповідати на ці питання?

18

За п’ятнадцять хвилин у вестибюлі.

Штани Голлі на Барбарі надто короткі й тісні, але дів­чина спромоглася їх застебнути. З її щік і лоба зникає попелястий колір. «Переживе, — думає Голлі. — Снитимуться кошмари, але вона це здолає».

Кров на обличчі Джерома висихає і відлущується. Він каже, що голова болить до всирачки, але ні, не паморочиться. Його не нудить. Голлі не дивує головний біль. У неї в сумці є парацетамол, але вона не дає йому нічого. У лікарні йому накладуть шви і, безперечно, зроблять рентген, але зараз вона мусить зробити так, щоб вони чітко розуміли свої ролі. Щойно вона з цим розбереться, треба буде закінчити прибирати і власний безлад.

— Ви двоє прийшли сюди, бо мене не було вдома, — каже вона. — Ви подумали, що я, певно, підтягую хвости на роботі, тому що провела кілька днів у матері. Так?

Вони кивають, дають себе вести.

— Ви ввійшли через бічні двері зі службового провулка.

— Бо знаємо код, — каже Барбара.

— Так. І в провулку був грабіжник. Так?

Знову кивки.

— Він ударив тебе, Джероме, і намагався схопити Барбару. Вона видала йому з перцевого балончика просто в обличчя. Джероме, ти підскочив і зчепився з ним. Він утік. Тоді ви вдвох зайшли до вестибюля й набрали 911.

Джером питає:

— А чому ми взагалі до тебе пішли?

Голлі спантеличена. Вона не забула знову встановити патч на ліфт (встигла, поки Барбара перевдягалась у вбиральні: три кліки мишкою) і вкинути пістолет Білла до сумки (про всяк випадок), але не подумала про те, що зараз питав Джером.

— Різдвяні закупи, — каже Барбара. — Ми хотіли виколупати тебе з офісу, щоб ти пішла з нами по крамницях. Правильно, Джероме?

— Правильно, так і було, — каже Джером. — Хотіли влаштувати сюрприз. А ти була тут, Голлі?

— Ні, — каже вона. — Мене не було. Якщо точніше, то мене нема. Якраз закуповуюся до Різдва на іншому краю міста. Я й зараз там. Ви не подзвонили мені одразу після нападу, тому що… ну…

— Не хотіли тебе засмучувати, — каже Барбара. — Так, Джероме?

— Так.

— Добре, — каже Голлі. — Ви обоє запам’ятаєте цю істо­рію?

Запам’ятають.

— Тоді Джерому саме час набрати 911.

Барбара каже:

— А ти що робитимеш, Голко?

— Приберу. — Голлі вказує на ліфт.

— О Господи, — каже Джером. — Я й забув, що там тіло внизу. Чисто тобі забув.

— Я не забула, — каже Барбара й здригається. — Господи, Голлі, як взагалі можна пояснити мерця на дні шахти ліфта?

Голлі пригадує, що сталося з іншим аутсайдером.

— Не думаю, що тут будуть проблеми.

— А що, як він досі живий?

— Він пролетів п’ять поверхів, Барбі. Шість, якщо врахувати підвал. А тоді ліфт… — Голлі звертає долоню догори й опускає на неї іншу, роблячи бутерброд.

— А, — каже Барбара тихенько. — Точно.

— Дзвони 911, Джероме. Мені здається, що ти загалом цілий, але я не лікарка.

Коли він дзвонить, вона йде до ліфта й викликає його на перший поверх. Патч встановлено ще раз, усе знову працює як слід.

Коли двері відчиняються, Голлі помічає хутряну шапку, яка нагадує їй фільми про росіян. Вона пригадує чоловіка, що проминув її, коли вона відчиняла двері у вестибюль.

Вона повертається до друзів, тримаючи шапку в руці.

— Розкажіть мені ще раз вашу історію.

— Грабіжник, — каже Барбара.

Голлі вирішує, що цього вистачить. Вони розумні, а реш­та історії доволі проста. Якщо все станеться так, як вона думає, копам усе одно буде не дуже цікаво, де вона була.

19

Голлі залишає їх і спускається сходами до підвалу, котрий тхне застарілим димом цигарок і, як вона боїться, плісняви. Світло не горить, і їй доводиться шукати вимикачі з ліхтариком на телефоні. Вона водить ним, і тіні стрибають в боки. Голлі надто легко уявляє в темряві ту істоту, яка вичікує миті, коли можна буде скочити на неї й зімкнути пальці на її шиї. Її шкіру вкриває тоненька плівка поту, але обличчя холодне. Їй доводиться свідомим зусиллям зупиняти цокотіння зубів. «У мене й самої шок», — думає вона.

Нарешті вона знаходить подвійний ряд вимикачів. Клацає всіма, і на стелі спалахують і починають гудіти квадрати флуоресцентних ламп. Підвал — це занечищений лабіринт складених одне на одне кошиків і коробок. Вона знову думає, що наглядач у їхній будівлі, котрому вони забезпечують платню, — звичайнісіньке брудне ледащо.

Вона орієнтується і йде до ліфта. Двері (в підвалі вони брудні, а фарба на них облущена) щільно зачинені. Голлі ставить сумку на підлогу й виймає револьвер Білла. Тоді знімає аварійний ключ з гачка на стіні й заганяє його в отвір на лівій половині дверей. Ключем давно не користувались, і він норовистий. Їй доводиться засунути пістолет за пояс і взятися двома руками, щоб ним крутнути. Повернувши зброю в долоню, вона пхає половинку дверей. Обидві розчиняються.

На неї віє мішаний запах мастила і пилу. Посередині шахти довга, схожа на поршень штука, про яку вона пізніше прочитає, що її називають плунжером. Навколо неї, разом із бичками цигарок і обгорток з-під фастфуду, розкиданий одяг,