Читати книгу - "Якщо кров тече"

Самого Ондовскі, також відомого як «Чет на сторожі», не видно й сліду.

Флуоресцентні лампи тут яскраві, але дно шахти все одно надто тінисте, як на Голлі. Вона знаходить на захаращеному робочому столі Ела Джордана ліхтар і ретельно просвічує ним усе, не забуваючи перевірити й за плунжером. Вона шукає не Ондовскі — той зник, — а жуків певного екзотичного виду. Небезпечних жуків, які можуть шукати собі нового хазяїна. Їй не видно жодного. Що б там не завелося в Ондовскі, якщо воно його й пережило, то ненадовго. В одному кутку захаращеного брудного підвалу вона помічає грубий мішок і запихає в нього одяг Ондовскі разом з хутряною шапкою. Останніми вкидає його спідні шорти. Голлі підби­рає їх двома пальцями, а куточки її губ аж загинаються донизу від огиди. Вона вкидає їх до мішка, здригається й тихенько скрикує («Фу!»), а тоді кладе долоні на половинки дверей ліфта і зводить їх докупи. Знову замикає їх аварійним ключем, а тоді повертає його на гачок.

Вона сидить і чекає. Щойно вона переконується, що Джером, Барбара і ті, хто приїхав на виклик, уже поїхали, вона закидає сумку на плече й виносить мішок з одягом Ондовскі нагору. Виходить через бічні двері. Роздумує, чи не викинути мішок у смітник поруч, але то було б надто близько й ненадійно. Натомість забирає його з собою, що абсолютно нормально. Щойно вона вийде на вулицю, стане однією з дуже багатьох, які щось кудись несуть.

Вона ледве встигає завести машину, коли їй дзвонить Джером і розказує, як вони з Барбарою стали жертвами пограбування саме тоді, коли збиралися ввійти до Фредерік-білдинг через бічні двері. Вони зараз у Кайнері, каже він.

— О Боже, це жахливо, — каже Голлі. — Чого ви мені раніше не подзвонили?

— Не хотіли тебе тривожити, — каже Джером. — У нас загалом усе добре, він нічого не забрав.

— Я приїду, щойно зможу.

Голлі викидає мішок з одягом Ондовскі дорогою до лікарні імені Джона Кайнера. Починає сніжити.

Вона вмикає радіо, а там Берл Айвз горлає «Holly Jolly Christmas» на повен свій довбаний голос, тож вона знову вимикає. Вона ненавидить ту пісню понад усі інші. З очевидних причин.

«Не можна мати все, — думає вона. — У кожне життя має насипатися трохи багна. Але іноді тобі таки випадає те, що треба. І це найбільше, чого може просити здорова людина».

А вона така і є.

Здорова.

22 грудня 2020 року

Голлі доводиться давати свідчення в офісі «Макінтайр і Кертіс» о десятій ранку. Цей бік роботи вона любить найменше, але цього дня вона лиш другорядний свідок у справі про розділення опіки, що добре. І люди в ній змагаються за опіку над самоїдом, а не дитиною, тож це трохи знижує рівень стресу. Один з адвокатів ставить кілька неприємних питань, але після того, що вона витримала з Четом Ондовскі (і Джорджем), цей допит здається їй лагідним. Вона вправляється за п’ятнадцять хвилин. У коридорі вмикає телефон і бачить пропущений від Дена Белла.

Але на її зворотний дзвінок відповідає не він, а його онук.

— У дідуся був серцевий напад, — каже Бред. — Ще один. Уже четвертий. Він у лікарні, і цього разу вже не випишеться з неї.

Чується довгий і вологий вдих. Голлі чекає.

— Він хотів знати, як закінчилася ваша справа. Що сталося з репортером. Тією істотою. Якщо я зможу принести йому хороші новини, думаю, йому буде легше піти.

Голлі озирається, аби переконатися, що вона сама. Так і є, але вона все одно говорить тихіше.

— Воно мертве. Передайте йому, що воно мертве.

— Ви впевнені?

Вона згадує той останній погляд, повний страху та подиву. Пригадує крик, з яким він летів — воно летіло — вниз. І пригадує порожній одяг на дні шахти.

— О так, — каже вона. — Впевнена.

— Ми допомогли? Дідусь — він допоміг?

— Я б не впоралася без вас обох. Передайте йому, що він, мабуть, уберіг багато життів. Скажіть, що Голлі передає свою подяку.

— Я передам. — Ще один вологий вдих. — Як думаєте, існують інші, схожі на нього?

Після Техасу Голлі б відповіла «ні». Тепер вона не може бути певна. Один — це унікальне число. Коли є двоє, то це вже, можливо, початок закономірності. Вона трохи мовчить, а тоді дає відповідь, у яку не обо­в’язково вірить сама… але хоче вірити. Старий стежив роками. Десятиліттями. Він заслуговує на те, щоб піти з поля з перемогою.

— Не думаю.

— Добре, — каже Бред. — Це добре. Хай вас Бог благословить, Голлі. Хорошого вам Різдва.

За таких обставин вона не може побажати йому того самого, тому просто дякує.

Чи існують інші, схожі на нього?

Вона проминає ліфт і йде сходами.

25 грудня 2020 року

1

Голлі проводить тридцять хвилин різдвяного ранку, п’ючи чай у халаті й балакаючи з матір’ю. Здебільшого слухає, як Шарлотта Ґібні заводить своє тужіння, повне пасивно-агресивних скарг (сама на Різдво, коліна болять, спина недужа, і т. д., і т. д.) і збагачене довгострадницькими зітханнями. Нарешті Голлі відчуває, що заслужено може скінчити розмову, сказавши Шарлотті, що приїде за кілька днів, і тоді вони поїдуть разом навідати дядька Генрі. Вона каже матері, що любить її.

— Я теж тебе люблю, Голлі.

Ще одне зітхання підказує, що любити дочку дуже-дуже нелегко, а тоді мати бажає їй щасливого Різдва, і ця частина дня закінчується.

Його залишок минає веселіше. Вона проводить його з родиною Робінсонів, радо приєднавшись до їхньої традиції. О десятій вони легко снідають, після чого обмінюються подарунками. Голлі дарує містеру і місіс Робінсонам сертифікати на вино і книжки. Для їхніх дітей вона радо витратилася трохи більше: день у спа (з усіма манікюрами-педикюрами) для Барбари й бездротові навушники для Джерома.

Сама ж вона отримує не тільки подарункову карту на $ 300 в кінотеатр «AMC 12» неподалік від неї, але й річну підписку на «Нетфлікс». Як і безліч завзятих синефілів, Голлі має змішані почуття до «Нетфліксу», і до цієї миті вона його уникала (вона любить свої диски, але твердо переконана, що кіно треба спочатку дивитися на великому екрані). Втім, вона визнає, що «Нетфлікс» її нещадно спокушав, як і інші стримін­гові платформи. Так багато нового, і все одночасно!

У домі Робінсонів зазвичай усе гендерно нейтрально і всі рівні, але на Різдво статеві ролі відмотуються до тих, якими були в минулому столітті (мабуть, через ностальгію). Тобто жінки готують їжу, поки чоловіки дивляться баскетбол (і коли-не-коли заскакують до кухні скуштувати те чи це). Коли вони сідають до не менш традиційної святкової вечері — запечена за всіма правилами індичка і два види пирога на десерт, — починає сніжити.

— Прошу всіх узятися за руки, — каже містер Ро­бінсон.

Вони беруться.

— Господи, благослови їжу, що ми її отримали з твоєї ласки. Дякую тобі за цей час, що ми проводимо разом. Дякую тобі за родину і друзів. Амінь.

— Стривай, — каже Таня Робінсон. — Цього не досить. Господи, дякую тобі за те, що жоден з моїх прекрасних дітей не був сильно поранений тим