Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Тоді, широким рухом лівої, здорової руки капітан одкинув край наметового полотна. Оцупок його правиці смикнувсь, і разом з тим щось смикнулось у глибинах моєї свідомості.

Довге пряме каштанове волосся, по-особливому випнута щелепа...

Ось він вийшов надвір. Вітер підхопив його плащ, війнув ним праворуч од нього, відкриваючи жовту сорочку та коричневі штани. Плащ був вогнисто-оранжевим. Неприродно швидким рухом лівиці він спіймав край плаща і накинув назад, прикриваючи куксу.

Я зірвався на ноги, й він різко крутнув головою в мій бік.

Погляди наші зустрілись, і кілька серцебиттів ми стояли не рухаючись.

Двоє начальників теж повернулися в мій бік. Та ось нарешті він посунув їх убік та розмашистим кроком попрямував до мене. Ґанелон щось забурчав собі під ніс і також швиденько підвівся. Для наших охоронців такий поворот став теж цілковитою несподіванкою.

Він зупинився, не доходячи до мене кількох кроків, його карі очі пробігайся по мені. Всміхався він, мабуть, рідко, проте цього разу зобразив якусь подобу посмішки.

— Ходімо зі мною, — сказав капітан, повертаючи до намету.

І ми пішли за ним, залишивши свою поклажу там, де вона лежала.

Поглядом він звільнив від пильнування двох начальників, зупинився при вході й жестом запросив нас у намет. Ми зайшли, він — услід за нами, засмикнувши полотнище. Я оглянув намет: скатка з постіллю, столик, ослінчики, зброя, похідна скриня... На столику блимав лойовий каганець, лежали книги, карти, стояли пляшка й келихи. Інший каганчик моргав нам зі скрині.

Капітан потиснув мені руку, вдруге всміхнувся й сказав:

— Корвіне, ти все-таки живий...

— Живий і навіть дихаю, — сказав я, теж всміхаючись. — Скільки літ, скільки зим!

— Що правда, то правда. А хто твій друг?

— Його звати Ґанелон.

— Ґанелон... — повторив Бенедикт. Він кивнув йому, та руки не подав.

Тоді Бенедикт одійшов від нас до столу і наповнив вином три келихи. Один подав мені, другий — Ґанелону, а третій підняв сам.

— Твоє здоров'я, брате! — проголосив Бенедикт.

— І твоє.

Ми випили.

— Присідайте, — він махнув у бік найближчого ослона, сам усівся за стіл. — Ну що ж, ласкаво просимо до Авалону.

— Дякую вам... Хранителю.

Бенедикт зморщився.

— Не сказати б, що це прізвисько незаслужене... — протягнув не вельми охоче, продовжуючи роздивлятися моє лице. — Цікаво, чи міг сказати про себе те саме попередній хранитель?

— Це було в дещо іншому місці, — сказав я. — Гадаю, міг.

Бенедикт понизав плечима.

— Звісно, — мовив він. — Ну, та досить про це! Де ти був? Чим займавсь? Як опинився тут? Розкажи про себе. Он скільки часу минуло...

Я кивнув на знак згоди. Як не прикро, але родинний етикет та співвідношення сил вимагали, щоб я відповів на його запитання й тільки потім розпитував сам. Він був старший за мене, а я, нехай і випадково, вдерся до його володінь. Ні-ні, я жодним чином не соромився засвідчити йому свою шанобу. З усього сонму моїх родичів Бенедикт був одним із тих небагатьох, кого я поважав та відчував до них щось схоже на любов. А ще мені страх як кортіло заатакувати його запитаннями. Надто довго ми не бачилися, щодо цього він мав цілковиту слушність.

Наскільки відвертим я міг бути з ним? Адже не мав і найменшої гадки про те, з ким Бенедикт дружив, а з ким був на ножах. Я не бажав відкрити причини його добровільного вигнання з Амбера, згадавши неправильні реалії. Мав би почати з чогось доволі нейтрального, а під час розповіді, слово за слово, витягувати щось із нього. Навіть одне не до ладу мовлене слово могло видати, що я знаю причини його добровільного вигнання, а цього мені не хотілось. Отже, треба почати з чогось нейтрального і вже у ході розмови з'ясовувати, що й до чого.

— Та починай уже, — озвався Бенедикт. — І чесно кажучи, мені однаково, які новини будуть першими.

— Почати можна всяко, — проказав я. — Важко, навіть не знаю... Найкраще, мабуть, повернутися до самісінького початку і повести всю розповідь звідтіля.

Я знову пригубив вина з келиха.

— Так, — вирішив я. — Так буде найпростіше, хоча більшість подій спливли у мене в пам'яті порівняно недавно.

По хвилі я почав оповідь:

— Коли минуло кілька років після того, як ми розбили Місячних наїзників з Ґенеша і ти покинув Амбер, ми з Еріком не на жарт посварилися. Звісно, це була сварка за те, хто має стати спадкоємцем. Батько знову почав вовтузню навколо свого зречення, але наступника не назвав. І тут одразу спалахнули давні суперечки на тему, хто має більше прав на трон Амбера, як же без цього! Ніхто не заперечуватиме того факту, що ти й Ерік — мої старші брати, але ж і Фієлла, наша з Еріком мати, побралася з батьком, коли він покинув Клімнею... Вони...

— Досить! — гаркнув Бенедикт і так влупив по столу, що він аж затріщав.

Каганець затрусився, розплескав олію, однак якимось дивом устояв. Тієї ж миті полотнище при вході відіпнулось, у проході постав стривожений вартовий. Бенедикт мовчки зиркнув на нього, і той щез.

— Не хочу встрявати у суперечку про те, наскільки законним є наше походження, — сказав тихенько брат. — Оте сумнівне задоволення — одна з причин, які ще на початку примусили мене відмовитися від них. Прошу тебе, говори без цих ліричних відступів.

— Гм... добре, — погодивсь я, легенько прокашлюючись. — Як я уже сказав, ми кілька разів добряче через це посперечались. А одного чудового вечора нам здалося, що лише слів недостатньо. І ми побилися.

— Дуель?

— Навіщо зайві церемонії? Я назвав би це так: у нас одночасно виникло бажання умертвити один одного. Принаймні бій тривав дуже довго, й Ерік мене переміг, навіть хотів стерти на порох. Трохи забігаючи наперед, додам, що все це зміг пригадати років п'ять тому, — Бенедикт з розумінням кивнув, і я продовжив. — Про те, що сталось одразу після того, як я знепритомнів, можна тільки здогадуватися, та Ерік ледь не вбив мене, й то власноруч. Коли я отямився, то був у Тіні з назвою Земля, в місті, яке зветься Лондон. Там тоді лютувала чума, і я теж