Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я понизав плечима.

— А хоч би й так! Чи не хоче ваш загін заручитися підтримкою пари вояк?

Незнайомець сплюнув.

— Хранителю такі вояки й задарма не потрібні, — повідомив він. І додав: — Із яких країв будете?

— Зі сходу, — відповів я.

— Не так давно були в дорозі у вас якісь труднощі?

— Та ні, — я понизав плечима. — А що, мали бути?

— Навіть не знаю... — не дуже впевнено сказав незнайомець. — Здайте зброю. Вас проведуть у наш табір. Там допитають — про все, що ви могли бачити на сході незвичайного.

— Нічого незвичайного ми там не бачили, — запевнив я.

— Бачили, не бачили, може, вас там ще й нагодують... Але на службу навряд чи візьмуть. Битва вже відбулася, ви трохи запізнились. А зараз здайте зброю.

Він підкликав до себе ще двох чоловіків (вони ховалися за ближніми деревами), познімав із нас пояси з мечами й наказав тим двом звести нас у долину. Ми взяли коней за повіддя, наші супутники побрали нашу зброю, і щойно ми намірилися йти, як той, котрий нас допитував, крикнув:

— Стривайте!

Я обернувся до нього.

— Ви! — звернувся він до мене. — Як вас звати?

— Корі, — відповів я.

— Стій спокійно!

Він підійшов ще ближче, майже впритул. Секунд десять вдивлявсь у моє обличчя.

— А в чому річ? — запитав я.

Замість відповісти, вивідувач розпустив гаман, що висів у нього на поясі, видобув з нього жменю монет і підніс їх собі під самісінькі очі.

— Прокляття! — вилаявся незнайомець. — Дуже темно, а палити вогонь не можна.

— Навіщо палити? — здивувавсь я.

— А менше з тим! — махнув він рукою. — Розумієте, мені здалося, що я вас десь бачив, але де? В нас ще трапляються старовинні монети з таким профілем, як у вас. А деякі з них навіть досі в ходу.

— Правда, схожий? — звернувся вивідувач до арбалетника, найближчого до нього.

Той опустив арбалет, підступив і, зупинившись за кілька кроків, пильно в мене вдивився.

— Так, — кивнув він нарешті, — правда, схожий.

— Про що це ви? З кимось мене порівнюєте?

— Та був у нас один такий... Давно, мене й на світі не було.

— І мене теж не було. Добре... — арбалетник понизав плечима. — Та це неважливо. Ідіть, Корі. Чесно відповідайте на запитання, і вам нічого не буде.

Я розвернувсь і пішов, а він стояв у місячному сяйві, здивовано дивлячись мені вслід та шкрябаючи потилицю.

Наші супутники виявилися не з балакучих, але нам це було тільки на руку.

Спускаючись схилом у долину, я весь час міркував над словами хлопчиська і намагався вгадати, чим закінчилося протистояння, про яке він казав. Я знайшов той світ, який шукав, і тепер мені треба було дізнатися тутешнє розташування сил.

У таборі витала приємна мішанина запахів людей та коней, диму багать і смаженого м'яса, шкіри й олії. Освітлені сяйвом вогню таборяни розмовляли, гострили клинки, лагодили амуніцію... Хтось їв, хтось грав у азартні ігри, хтось спав чи пив, а хтось витріщався на нас, коли ми й наші коні прошкували мимо них, прямуючи до трьох пошарпаних наметів, розбитих у центрі долини. Коли проминали цих людей, усі, хто говорив, чомусь замовкали.

Побіля другого за розміром намету нам наказали зупинитися.

Один із наших супровідників заговорив з вартовим. Той кілька разів похитав головою і знаком показав у бік найбільшого намету. Так вони спілкувалися кілька хвилин. Поговоривши з вартовим, наш проводжатий повернувся й почав домовлятися про щось із напарником, який чекав лівіше нас. Нарешті він йому кивнув і підійшов до мене, а другий гукнув до себе чоловіка від найближчого вогнища.

— Усі офіцери на військовій раді в наметі Хранителя, — повідомив він. — Зараз ми стриножимо і пустимо пастися ваших коней. Знімайте поклажу та вмощуйтеся тут. Капітана доведеться трохи почекати.

Я кивнув, і ми зняли поклажу й почистили коней. Потім поплескав свого Стара по шиї і передав його невисокому кульгавому чоловічкові, який повів мого гривастого та Вогнедишного (так звався кінь Ґанелона) на пасовище.

Посідавши на свої пакунки, ми чекали. Один супровідник приніс нам гарячого чаю, я пригостив чоловіка тютюном, і вони вдвох зникли десь за нашими спинами.

Я мовчки дивився на великий намет, потягував чай і згадував Амбер та невеликий нічний клуб у Брюсселі, на Вулиці М'яса й Хліба, в Тіні, що зветься Земля, де колись провів чимало часу. Коли розживусь у цьому світі ювелірним порошком, котрий потрібен мені як повітря, то знову повернуся до Брюсселя, щоб залагодити справу з торгівцями на збройній біржі. Я усвідомлював, що виконати моє замовлення буде складно і дуже недешево, оскільки саме під нього доведеться запускати кілька нових виробничих процесів. Живучи на Землі, я професійно займався військовою справою, і в мене там залишилися такі-сякі знайомства, якими й збирався скористатися. На все, за моїми оцінками, мало піти кілька місяців. Я поринув у деталі майбутньої оборудки, і час для мене пролетів приємно та швидко.

Ми прочекали приблизно півтори години, поки в найбільшому наметі зарухалися тіні. Ще за кілька хвилин відкинулося полотнище при вході, й із намету почали неквапно виходити люди, перемовляючись та знову зазираючи в намет. Двоє останніх затрималися на порозі, усе ще розмовляючи з кимось, хто залишавсь усередині. Решта розійшлися в інші намети.

Ті двоє, котрі були при вході, повільно задкували від намету, продовжуючи говорити з тим, хто всередині. Я чув лише звуки їхньої розмови, слів зрозуміти вже не міг. Двоє ще позадкували, їхній співрозмовник теж зарухавсь, і я на коротку мить побачив його. Світло падало на нього ззаду, до того ж, ті двоє продовжували затуляти його собою, однак я встиг запримітити, що він худий і дуже високий.

Наші охоронці застигли як укопані, показуючи своїм виглядом, що з двох один і був тим самим капітаном, про якого йшлося раніше. Я не зводив з них очей, бажаючи лиш одного: щоб вони відступили ще далі, аби можна було краще роздивитись їхнього ватажка.

Невдовзі вони таки розступились, а за кілька секунд ватажок ступив крок уперед.

Спочатку я ще сумнівався, чи це справді він, чи так жартують світло й тіні... Та ж ні! Він зарухався знову, і якусь часину мені ніщо