Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Уранці ми засипали попіл землею й поїхали далі. Пообідньої пори вступили в гори, а вже наступного дня вони залишилися позаду. Час од часу на дорозі траплялися свіжі ознаки того, що хтось тут проїхав, хоча ми нікого так і не зустріли.

Того ж дня ми проминули кілька ферм і хатин, однак не зупинилися коло жодної з них. Той дикий, нелюдський маршрут, яким вивозив колись у вигнання Ґанелона, я відкинув одразу. Хоча такий шлях був набагато коротшим, з іншого боку, я усвідомлював, що моєму попутникові він завдасть чимало неприємних відчуттів. Окрім того, мені був потрібен час на роздуми, а всякі пригоди мене від них лише відволікали б. Але тепер довга дорога добігала кінця. Також того дня по обіді ми опинилися під небом Амбера, і замість привітальних слів я стрів його мовчазним захватом. Місцина, якою ми їхали, мало чим відрізнялася від Арденського лісу. Однак тут не сурмив мисливський ріг, не було і Джуліана з його Морґенштерном, і його жахливих гончаків, котрі гналися за нами, коли я востаннє був у Арденському лісі. Тільки птаство кричало та пурхало у величезних, мов церковні бані, кронах, цокотіли білки, дзявкотіли лисиці й шумів водоспад. І пишалися квіти у затінку — білі, сині, рожеві...

Приємно прохолодив тіло полуденний легіт. Він мене так уколисав, що повною несподіванкою стали кілька свіжих могил край дороги, на які ми наткнулися за поворотом. Трохи далі ріс терен і тягнувсь утоптаний видолок. Ми затрималися коло них ненадовго, та крім того, що вже побачили, не знайшли там нічого.

Поїхавши далі, натрапили на ще кілька подібних поховань та обпалених невеличких лісків. Дорога там була вже витоптана вщент, а кущі пообіч шляху потрощені, як це буває при проходженні полчищ людей і тварин. Подеколи в повітрі зависав запах згарищ, і час від часу ми пришвидшували крок, аби скоріше проминути напівобгризену тушу коня, що неймовірно смерділа.

І хоча далі дорога була вже чистенька, небо Амбера більше не тішило моє серце.

День хилився до вечора, ліс помітно рідішав, і раптом Ґанелон помітив на південному сході цівку диму. Ми з'їхали на першу стежину, що вела вбік та, схоже, обминала Авалон. Важко було сказати, скільки нам ще залишалось, однак ми обидва бачили, що потрібної місцини досягнемо аж тоді, коли стемніє.

— Їхнє військо... воно досі в полі? — запитав Ґанелон.

— Або це — військо їхніх завойовниць.

Ґанелон, похитавши головою, оголив меч.

Із наближенням сутінок я зійшов з дороги й попрямував на звук струмка, що дзюрчав десь поруч. Струмок був чистий і прозорий, він ніс із гір у долину прохолодну воду. Я взяв освіжаючу ванну, підстриг бороду, яка вже встигла відрости, струсив з одягу дорожню куряву. Ми наближалися до мети нашої подорожі, й хотілося виглядати велично; принаймні настільки велично, наскільки мені дозволяли похідні умови. Ґанелон, побачивши мої старання, теж сполоснув лице водою, а потім шумно висякався.

Я стояв над струмком і, часто кліпаючи, дививсь у небеса омитими очима. Бачив, як вибілюється місяць і як чіткішають його розпливчасті краї. Зі мною таке було вперше в житті. Я не зводив погляду з цього видива. Намилувавшись місяцем, пробігся очима по небу, по низці хмар, горах за кількасот метрів звідси, по деревах, що росли вдалині. Потім знову вп'явсь у місяць, яскравий і чітко окреслений. Радість була безмежною, очі бачили так, як колись.

Почувши мій сміх, Ґанелон відсахнувся, та доправлятися до причин радості не став.

Перемагаючи бажання затягнути пісню, я знову осідлав коня, виїхав на дорогу, і ми рушили далі. Темніли, глибшаючи, тіні, зірки розсипалися в небі над нами, проливаючи сяйво крізь гілля дерев. Я набрав повні груди нічного повітря, затримав дихання на мить — і видихнув. Знову був самим собою, і це відчуття мені подобалося.

Порівнявшись зі мною, Ґанелон упівголоса проказав:

— Б'юсь об заклад, там будуть вартові.

— Звісно, — погодивсь я.

— То, може, краще їхати не дорогою?

— Ні. Не хочу, аби хтось подумав, що я криюсь. А якщо і приїдемо зі супроводом, то невелика біда. Хто ми? Подорожани, та й по всьому.

— А як почнуть доправлятися, звідки, куди і навіщо?

— Ну то скажемо їм, що ми — найманці. Прочули, що в їхньому королівстві війна, і подалися шукати заробітку.

— Твоя правда. Ми й схожі на них. Сподіваюся, вони матимуть час приглянутися до нас краще.

— А якщо й не приглянуться, то які з нас мішені?

— Так то так, тільки це мене не дуже тішить.

Я вслухавсь у тишу, аби не проґавити тупіт копит по дорозі. Дорогу, якою ми їхали, важко було назвати прямою. Вона звивалася чи не щокроку, і лише коли спереду завиднів підйом, стала прямою. Ми піднялися, ліс навколо нас тепер був ще рідкішим.

Коли виїхали на вершину пагорба, перед нами несподівано відкрився краєвид, який розтягнувся на кілька миль.

Ми зупинили коней біля стрімкого прямовисного обриву метрів десять-п'ятнадцять завглибшки, за яким починалася полога долина, що тягнулася з милю, а далі переходила в порослі рідким лісом пагорби. По всій долині горіли похідні багаття, а в центрі її було розбито кілька наметів. Неподалік паслися коні, багато коней, і, за моєю оцінкою, табір налічував кількасот осіб.

— Принаймні з вигляду нормальні люди, — сказав, зітхнувши, Ґанелон.

— Так.

— ... ну, а коли вони ще й воїни нормальні, то вже давно стежать за нами. Надто вигідне місце, щоб не поставити тут вартових.

— Правда.

Ззаду почувсь якийсь шум. Не встигли ми обернутись, як чийсь голос скомандував:

— Ані руш!

Він пролунав зовсім близько. Я таки повернув голову на звук і побачив чотирьох чоловіків. Двоє стояли, націлившись у нас арбалетами, інші двоє тримали мечі.

Один із них ступив два кроки до нас і наказав:

— Злізайте з коней! Сюди, на цей бік! Повільно!

Ми спішились і повернулися до них лицем, тримаючи руки подалі від зброї.

— Хто ви такі? Звідки приїхали? — запитав він.

— Ми найманці, приїхали з Лоррейн, — відказав йому я. — Чули, що тут у вас бентежно, от і шукаємо, куди б піти на службу. Ми йшли у табір, отой, що в долині. Він ваш, надіюся?

— А якщо я скажу, що цей табір не наш, а