Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Віринея…

Відсунувши келиха, жінка спокійно піднялась, навіть не хитнувшись й зло процідила:

– Так, коханий. Вибач. Але останнім часом ти надто часто став мені погрожувати, – вона наблизилась до нього й, вхопивши за сорочку, нахилилась й смикнула на себе. – Думав я не знаю, що молоденьку собі завів, наобіцявши їй моє місце? Дуже рано ти мене з рахунку скинув, Петре, – вона випросталась. – Вино дійсно добре. Лишень за мене не варто було хапатись перед тим, як спробував його, – вона розтягнула хижо губи, але їй личив навіть хижий вишкір. – Забув з ким маєш справу, любий?

Поталенко Петро Дем’янович – голова й гроза тіньового світу країни – попався, як останній ідіот. Правду кажуть, що ображена жінка страшна у своїй люті. Не варто було так з нею – надто поспішив хизуватись новою коханкою. Віринея не просто підпоїла його – позбавила можливості орієнтуватись. Й тут, в цьому вимірі, він вже нічого не зробив би, тож, довелось всі сили, що ще залишились, кинути на те, щоб висмикнути себе до позасвіття й потягнути туди ж цього зарозумілого характерника.

Вони стояли один проти одного посеред Чорного лісу на випаленій галявині: головний тіньовик й впертий характерник. В обох з очей струменіла пітьма. Стікала вона й з їхніх пальців. Лише в Олекси вона зблискувала золотистими іскрами, а в Поталенка була чорнішою чорної ночі.

– Я гадав ти звик до чесного бою, – зневажливо кинув тіньовик.

– А хіба чесні люди стріляють у невинних дівчат? – хмикнув характерник.

– Гаразд, – хитнув головою Поталенко. – Не захотів по-доброму, віддаси тепер не лише зірку.

– Спробуй спочатку взяти! – очі Олекси зблиснули недобрим вогником.

Він сплів перед собою щось схоже на щит й жбурнув ним в тіньовика. Якби в того перед цим не витягнули вже частково силу, то проблеми зараз були б в Олекси. Протистояти Поталенку сам на сам було б не просто по цю сторону світу.

Щита тіньовик розвіяв, й з його рук до характерника рвонули десятки чорних імлистих джгутів, що мали б впеленати того в одну мить, але зараз він був дещо неповоротким й Олекса легко вивернувся з-під них, опинившись знов за спиною Поталенка. В його руці зблиснув мисливський ніж, загартований у вогнищі тіньового світу, та встромити його в спину супротивника він не встиг – перед ним просто з землі виріс велетенський чорний змій, що кинувся на руку з роззявленою пащекою.

Олекса відскочив, але одне ікло все ж встигло пропороти йому шкіру, а, значить, в нього всього лиш хвилин десять, щоб встигнути розправитись з Поталенком. Інакше, все було марним.

Ухилившись від чергового удару змія, чоловік свиснув, й з-за дерев, ламаючи гілля вилетів його власний крилатий зміє-вихор. Він переважав земляного розмірами й кинувся на того, навіть не очікуючи команди. Ці два види зміїв завжди недолюблювали одне одного й бились за будь-якої нагоди, тож, хоча б на якийсь час йому не доведеться відбиватись на два фронти.

Тіньовик тим часом вже встиг відшукати найближчого дуба й намагався насититись від нього силою. А от цього допускати було не можна, й Олекса пожбурив блискавкою у стовбур. Поталенко звив від болю й відсахнувся, задерши руки й боячись торкнутись ними одна до одної. Його долоні вкрились пухирями, що одразу ж лопались й сочились кров’ю. А в нього вже полетів ніж. В останню мить тіньовик все ж ухилився й лезо встромилось йому в плече.

Пересилюючи біль, Поталенко вчепився в руків’я, та Олекса зненацька опинився просто перед ним й надавив на руку, вганяючи ножа ще глибше:

– Ти програв, Петре… Дем’яновичу.

– Чому ж не зіркою? – прохрипів той, кривлячись від болю.

– Бо її в мене нема! – рикнув Олекса й поклав долоню на чоло супротивника, змушуючи того стати на коліна.

З очей тіньовика полилась його сила – чорна, в’язка. Вона виблискувала наче ртуть. Олекса дивився на неї й не знав на що наважитись: забрати цю силу, рятуючись від отрути змія, й стати чорним двоєдушником? Й навряд чи сили Ірени вистачить, щоб не дати йому скотитись в остаточну пітьму. Чи просто померти? Проти останнього все бунтувало: зараз хотілось жити, як ніколи. Але дві чорні душі вже не висвітлити. В будь-якому разі, Ірену він втратить хоч як. Проте, в живого в нього все ж був шанс, хоча й сам в нього не вірив. Знав, ким стане. Знав й боявся. Але помирати не хотілось.

Перед ним поставали ті очі – сіро-блакитні, мов небо хмурилось. Та, коли вона сміялась, в них зблискували іскорки, немов сонячні промінчики, що вистрибували з-за хмар, пустуючи. Хотілось чути її сміх, її голос. Відчути її губи на своїх. Вдихнути аромат троянди, що ним було просякнуте її волосся. Тримати у своїй долоні її тендітні пальці…

Він опустився перед тіньовиком й спрямував на нього свій погляд. Два чорні потоки завмерли й почали здійматись до його обличчя. Очікував. Очікував, коли самі увірвуться в нього, перетворюючи на іншу істоту. Не знав, чи зможе потім називатись людиною.

Два ртутні потоки застигли навпроти його очей. Ще мить – і вже нічого буде не змінити. Він вдихнув, відчуваючи, як все важче це вдається зробити – отрута розносилась його тілом все швидше й швидше – й з останніх сил потягнув у себе цю пітьму.

Очі раптом різонуло, наче хто битим склом у них пожбурив. Біль пронизав голову й, падаючи в небуття, він встиг почути знайомий голос:

– Ну, вже ні, Олексочку! Ця сила не для тебе…

І шерех крил…

***

Ірена накладала мазок за мазком. Мов навіжена. Вона спішила й боялась не встигнути. Якщо впустить момент, то силу прибере або ж Олекса, або Віринея. Його мила матуся сказала, що таку річ залишати без нагляду не можна – все одно хтось почне за нею полювання рано чи пізно, а очікувати на новоявленого тіньовика, котрий почне новий перерозподіл влади, вона не збирається. Тож, як сказала: «Встигнеш – запечатаєш. Не встигнеш – звиняйте! Заберу собі».

Й вона намагалась встигнути. Хто б з них не забрав – все було погано. Олексу віддавати не хотіла, хоча й не розуміла ще, що відчуває до нього й чи відчуває щось насправді. Сумніви згризали її. Він сам визнав, що вона потрібна йому, як живинка. Як та, хто не дасть впасти у пітьму. Просто ліки, що триматимуть його у стані задовільного здоров’я.