Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

З іншого боку – він теж їй потрібен, щоб не випасти з життя, що вже давно обридло. Саме він повернув їй смак цього самого життя. Показав, що можна дихати на повні груди. Повернув розуміння маленьких радощів. Чи не через це її тягнуло до нього? То, може, вона така ж корислива, як і він? Чи це не корисливість? Та хто його знає! Зараз треба встигнути.

Фарби наче самі знали, котру треба набрати пензлем. Пензель ніби сам розумів, які мазки й куди класти. Здавалось, що всі ці знаряддя розумніші за неї, бо ж руки тремтіли, тіло ловило дрижаки, а в голові одна думка гналась за іншою, а там ще й третя підлітала – що зграя воронів.

Ворон. На картині з’являвся саме він: чорний з синіми зблисками пір’я й бурштиновими очима. А на місці зіниці – багатогранна зірка. Чорна зірка. Й в неї було дивне враження, ніби вона це вже писала, але пам’ять відкидала цей спогад, як вигаданий. Дійсно дивно. Дуже дивно.

Мазок. Ще мазок. Зірка виходила ртутною – наче текучою. Здавалось, зараз виплеснеться з воронячого ока. Але око було цілісним – таким вона його робила. Цей птах не міг схибити! Він мав встигнути увібрати в себе ту кляту силу! Щоб нікому не дісталась. Головне, потім картину сховати в надійному місці, поки її Віринея не відхопила. А та може – про всяк випадок.

Зморена, просто змочалена й вкрита холодним потом, Ірена нарешті поклала останній мазок й відступила від картини. Вона сама не вірила, що змогла це зробити: птах здавався живим. Навіть шерех пір’я вчувався, якщо це не були галюцинації від перенапруження.

Вона відступила ще на кілька кроків, видихнувши з полегшенням:

– Ну, скажи вже своє вагоме слово, – озирнулась на Олексиного друга, що весь цей час знаходився поруч.

– В тебе вийшло, – підбадьорливо усміхнувся Андрій.

– Ти певен? – відклавши пензля, Ірена мерзлякувато обхопила себе руками.

– Я бачив, як та сила входила в його око й закривалась силою, що йшла з твоїх очей.

Дівчина здивовано кліпнула на нього:

– Чому я цього не бачила?

– Ти бачила, – кивнув він на картину. – Просто інакше: фарбами, мазками, лініями.

Двері раптом розчахнулись й до кімнати влетіла Вірляна, командуючи комусь суворим тоном:

– Сюди! Швидко!

Четверо чоловіків внесли непритомного Олексу й поклали на диван. Ірена відчула. як серце пропустило удар:

– Що з ним? – ледь вичавила з себе, дивлячись на знекровлене, геть посіріле обличчя чоловіка.

– Він помирає, – прохрипіла цілителька, кидаючись до нього.