Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Ґольдмунд посміхнувся радісно і трохи збентежено. Тихим, спокійним голосом, який бував у нього в години просвітлінь, він сказав:

– Коли ти врятував мене від шибениці і ми їхали сюди, я запитав тебе про мого коня Блеса, і ти розповів мені. Тоді я здогадався, що ти, той, хто ледве може розрізнити коней, дбав про мого Блеса. Я зрозумів, що ти робив це через мене, і був дуже радий цьому. Зараз я бачу, що це дійсно було так і що ти дійсно любиш мене. І я завжди любив тебе, Нарцисе, половину свого життя я домагався твоєї любові. Я знав, що теж подобався тобі, але ніколи не сподівався, що ти коли-небудь скажеш мені про це, ти гордий. А зараз ти це сказав, у цю мить, коли я не маю більше нічого іншого, коли мандри і свобода, світ і жінки зрадили мене. Я приймаю це і дякую тобі за це.

Мадонна Лідія стояла в кімнаті й дивилася на них.

– Ти весь час думаєш про смерть? – запитав Нарцис.

– Так, я думаю про неї і про те, що вийшло з мого життя. Хлопчиськом, коли я був ще твоїм учнем, я мав бажання стати такою ж духовною людиною, як ти. Ти мені показав, що я не маю покликання до цього. Тоді я кинувся в інший бік життя, в почуття, і жінки допомагали мені знаходити в цьому задоволення, вони такі послужливі й спраглі. Але я не хотів би говорити про них зневажливо, як і про чуттєву насолоду, я часто бував дуже щасливий. І мені також пощастило переконатися, що чуттєвість може бути одухотворена. З цього виникає мистецтво. Але зараз згасли обидва полум’я. Я більше не маю тваринного щастя хтивості – і воно не з’явилося б, якби жінки й досі бігали б за мною. Але й творити я вже не маю бажання, я зробив досить статуй, справа не в кількості. Тому для мене настав час померти. Я згоден на це, мені навіть цікаво.

– Чому цікаво? – запитав Нарцис.

– Що ж, мабуть, це трохи нерозумно з мого боку. Але мені справді цікаво. Не потойбічний світ, Нарцисе, про це я мало думаю і, відверто кажучи, я більше не вірю в нього. Немає ніякого потойбічного світу. Засохле дерево мертве назавжди, замерзлий птах ніколи не оживе, а тим більше людина, якщо помре. Якийсь час її ще пам’ятатимуть, після того як її не стане, та й то недовго. Ні, смерть цікава мені тільки тому, що я все ще вірю або мені це сниться, ніби я на шляху до своєї матері. Я сподіваюся, що смерть – це велике щастя, таке ж велике, як щастя здійснення першого кохання. Я не можу позбутися думки, що замість смерті з косою прийде моя мати, яка знову забере мене до себе і поверне в небуття і в невинність.

В одні зі своїх відвідин, після того як Ґольдмунд багато днів нічого більше не говорив, Нарцис застав його знову, коли він не спав і був балакучим.

– Отець Антон вважає, що ти часто терпиш сильний біль. Як це тобі вдається, Ґольдмунде, так спокійно зносити його? Мені здається, ти знайшов зараз умиротворення.

– Ти маєш на увазі примирення з Богом? Ні, його я не знайшов. Я не хочу миритися з ним. Він погано влаштував світ, нам нічого славити його, та йому й байдуже, славлю я його чи ні. Погано він влаштував світ. А зі своїм болем у грудях я змирився, це правда. Раніше я погано переносив біль, і хоч іноді мені й спадало на думку, що я зможу померти легко, та, виявляється, я помилявся. Коли я ускочив у серйозну халепу, тієї ночі у в’язниці графа Гайнріха, це проявилося: я просто не міг померти, я був ще надто сильним і неприборканим, їм довелося б кожну мою клітину вбивати двічі. Але зараз все інакше.

Розмова втомила його, голос став слабшим. Нарцис попросив його поберегти себе.

– Ні, – відповів він, – я хочу розповісти тобі це. Раніше я соромився зізнатися тобі. Ти будеш сміятися. А саме, коли я тоді сів на коня і поїхав звідси, це було не зовсім безцільно. До мене дійшли слухи, що граф Гайнріх знову в наших краях і з ним його кохана, Аґнес. Звісно, тобі це здається неважливим, зараз і мені це здається неважливим. Але тоді ця звістка просто обпекла мене, і я більше ні про що не міг думати, крім Аґнес; вона була найкрасивішою жінкою, яку я знав і кохав, я хотів побачити її, я хотів ще раз бути щасливим з нею. Я поїхав і через тиждень знайшов її. Там, саме в той час, усе змінилося в мені. Отже, я знайшов Аґнес, вона була такою ж красивою, я знайшов можливість зустрітися і поговорити з нею. І уявляєш, Нарцисе: вона більше нічого не хотіла знати про мене! Я був їй застарий, я вже не був їй красивим і веселим, вона вже ні на що не сподівалася зі мною. На цьому моя подорож, власне, і завершилася. Але я поїхав далі, мені не хотілося повертатися до вас таким розчарованим і нікчемним, і ось, коли я так їхав, сила й молодість, і розсудливість вже зовсім зрадили мене, тому що я разом з конем полетів в ущелину і в струмок, і зламав собі ребра, і залишився лежати у воді. Ось тоді я вперше дізнався про справжній біль. Впавши, я одночасно відчув, як щось зламалося у мене всередині, у грудях, і цей злам порадував мене, я був ним задоволений. Я лежав у тій воді і розумів, що маю померти, але тепер все було інакше, ніж тоді у в’язниці. Я не мав нічого проти, смерть не здавалася мені більше кепською. Я відчув цей нестерпний біль, який відтоді буває часто, і побачив сон або видіння, як ти це називаєш. Я лежав, мені страшенно пекло в грудях, я пручався і кричав, але раптом почув чийсь сміх і голос – голос, якого я не чув із самого дитинства. Це був голос моєї матері, низький жіночий голос, повний