Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

Вийшовши за мури замку, Лета звично начепила на нас двох кишеньковий телепорт, щось помагічила над кристалом, і ми опинилися в столиці Нідалії.

- У мене дежавю, - я ностальгічно усміхнулася. – Ми ж із замку Макса до цього ж порталу тікали.

- Угу, тільки при порталі тут орк стояв, а тепер людина.

- Скільки ж усього з того часу змінилося… аж не віриться, правда?

- Не дивно. Два роки вже минуло.

- А тоді ми й уявити не могли, що покохаємо тих, кого пограбували, - я хіхікнула.

- Яка іронія.

Так, змінилося справді багато всього. Ці два роки ми з Летою склавши руки не сиділи, не в нашому це характері. Ми добре попрацювали.

Золото, чесно вкрадене в драконів, ми, як і збиралися, вклали у відкриття найкращої школи для аристократів, щоб отримувати стабільний прибуток, фінансувати наших сонечок і залишатися незалежними (Фурія постійно торочить, що це найважливіше). Збудувати і обладнати школу взагалі було нескладно, а от знайти справді хороших викладачів… Ми оббігали будинки всіх видатних педагогів з гучним ім’ям, але візитами були вкрай розчаровані. Ті старі діди і бабці з гучним ім’ям і купою наукових праць насправді не мали нічого, крім пихи і маразму. Може, колись вони і були найкращими, але тепер мали поступитися місцем молоді. Отож довелося нам вишукувати молодих і активних випускників академій. Коли викладацький склад став нарешті повним, ми пояснили, що хочемо від вчителів: дітям має бути все зрозуміло, а головне – цікаво вчитися. Наша задумка з молодими викладачами спрацювала на всі сто. Всього рік минув, відколи працює наша школа, а слава про неї розлетілася не по одному світу, тож класи у нас тепер заповнені.

- Сабі, ти ж пиши чи дзвони мені через магофон, добре? – ні з того ні з сього попросила Лета, вириваючи мене з ностальгічних спогадів про наші успіхи.

- Звичайно. Без проблем, подруго, - я широко усміхнулась. Вона намагається це приховати, але Лета не хоче зі мною прощатися. Буде скучати. – О, ми вже недалеко! Може, наввипередки?

- Ні, я пас, - Лета приклала долоню до живота.

- А, точно. Я не подумала, - я почервоніла, а Лета усміхнулась.

Ми підійшли до будиночку на Алмазній вулиці і я звичним жестом штовхнула хвіртку.

- Всім привіт! – мене знову нещадно повалили на підлогу, а Лету стали ніжно обіймати, поки вона гладила кожного по голівці. І де справедливість?!

Ми, як завжди, вислухали про успіхи кожного, всіх похвалили, і я з сумним виглядом повідомила, що мене місяць не буде. Всі дружно похнюпились, але вже за мить від журби не лишилося ані сліду. Всі порозходилися по своїх справах, а про нас дружно забули. Дітки, за що ви так з нами?..

- Вони нас більше не люблять? – в моїх розгублених очах з’явилися щирі сльози.

- О, що ви! Звісно ж люблять! – до нас непомітно підійшла пані Філайн. – Просто в них останнім часом є чим зайнятися. До них ледь не щодня приходять гості, дарують їм іграшки, якими треба погратися, у них є багато домашнього завдання і взагалі дітки дуже зайняті.

Ми з Летою з сумом перезирнулися. Останнім часом ми рідко навідуємося сюди, бо є ще купа справ і сподіваємося, що дітки це розуміють і не ображаються. Ми ж фізично нічого не встигаємо.

- Ходімо поп’ємо чаю, - запропонувала пані Філайн, наша добра фея. Ми не стали відмовлятися і пішли за нею на кухню.

Ні, все-таки ми багато хорошого встигли зробити за ці два роки. Школа аристократів не єдине наше дитятко, адже на неї ми витратили лише гроші, «пожертвувані» Максом. Золото Рошаіра лишилося і мозолило нам очі, тож ми вклали його у відкриття в Телроку і Нідалії ще двох закладів для сиріт, які на честь першого назвали «Алмазними будиночками». Дивним чином всі три будиночки стали дуже популярними серед лордів і леді, які раптом загорілися ідеєю стати волонтерами. Ми з Летою все думали, з чого б то раптом таке бажання творити добрі справи, поки Фурія не показала нам статтю в якомусь відомому у вищих колах Спільноти журналі. Там дуже хвалили нашу справу і описували, як дві дівчини самовіддано працювали заради благодійності (правда, стаття делікатно опускала пікантні подробиці нашої біографії, які потягнули б не на одну статтю). Ще журналістка зробила дуже ефектне порівняння: «в «Алмазних будиночках» творять справжні діаманти».

Пізніше ми дізналися, що цю статтю замовили наші турботливі дракони. Виявляється, все, що нам було треба для успіху – це хороша реклама. Хто ж знав?

Так от, тепер в усі три будиночки приходить значно більше істот навідати діток і погратися з ними. Ми з Летою не заперечуємо, аби лиш діткам було не нудно. Останнім часом почастішали випадки усиновлення. Правда, роботи у нас стало значно більше – ми ж так само оцінюємо всіх претендентів на батьківство.

Наші дракони, до речі, теж часто приходять до «Алмазних будиночків» і граються з дітками, поки ми з подругою завершуємо роботу. Сонечка драконів дуже люблять, хоча Рошаіра спершу всі дуже боялися, що його сильно ранило. Він ще такий ображений ходив… А потім здогадався принести сонечкам повітряні кульки, і шляхом такого нехитрого підкупу став справжнім героєм в дитячих очах.

- Пані Філайн, я повернулася, - гукнув знайомий дзвінкий голос з коридору. Ми втрьох сиділи на кухні і пили чай, тож його власниця нас бачити не могла.