Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

це безпосередньою заслугою градоначальника. Його курс на введення вільної торгівлі в місті та впорядкування фінансових зборів у порту давали кошти на будівництво портових споруд. Завдяки клопотанням де Рішельє імператор дозволив безмитне зберігання імпортних товарів в Одесі протягом 1,5 року. У місті були, відкриті банк, біржа, страхова компанія, комерційний суд та митниця. Все це сприяло розвитку міжнародної торгівлі та зміцненню зв’язків із Іспанією, Італією та Близьким Сходом. За досить короткий проміжок часу Одесі вдалось випередити такі порти, як Херсон, Єнікале та Севастополь, а згодом — Євпаторію і Таганрог. Протягом 1813—1815 рр. торговельний обіг лише із Францією та Іспанією становив 10 млн крб.

Додатковим поштовхом для розвитку міста стали нові пільги, які Одеса здобула на початку XIX ст. Рескриптом Олександра І від 24 січня 1802 р. на 25 років поновлювалася десятирічна пільга, дарована місту Катериною II. Одеса назавжди звільнялось від військових постоїв, а 1/10 частину митних зборів спрямовували на утримання гавані. Через рік новий указ давав право 1/5 частину (замість попередньої 1/10) митних зборів використовувати для будівництва молу.

Активізації зовнішньої торгівлі сприяло проголошення 1817 р. режиму порто-франко в Одесі, який фактично почав діяти із серпня 1819 р. Він передбачав право безмитного ввезення товарів з-за кордону, їх зберігання і продаж без оплати мита в цій зоні. Це відповідало інтересам одеських купців й усіх, хто був пов’язаний з експортом сільськогосподарської продукції. Упродовж 1824—1847 рр. з Одеси було вивезено 44 млн четвертей пшениці, що становило 54 % її експорту з Росії. До європейських країн вивозили також ячмінь, жито, овес і значну кількість вовни. Одеса стала головним портовим складом товарів, які доправляли із Близького Сходу і Кавказу в Польщу та Австрію, забезпечивши собі таким чином важливе місце в імпорті предметів розкоші. Важливою подією в місті стало відкриття 1818 р. відділу Комерційного банку з початковим капіталом три мільйони карбованців, який обслуговував купців не лише усього південного регіону, але й Москви.

1848 року одеський порт прийняв 913 закордонних суден і відправив 908. Серед предметів імпорту загальною вартістю 10 373 360 крб переважали: ліки, папір, галантерейні товари, вина, кава, ладан, метал, тютюн, оливкова олія. Експортували здебільшого зерно, вовну, канати, віск, шкіру, олію, пеньку, ікру, сало, свічки, льон, коноплю та іншу продукцію на суму 19 210 605 крб. Тож у середині XIX ст. Одеса впевнено закріпила за собою статус головного причорноморського порту, який за рахунок збільшення пропускної здатності і товарообігу став значним центром європейської торгівлі. 1853 р. вона змогла прийняти уже 1480 суден, які привезли вантажів на суму 7 843 428 крб., а вивезли — на 27 640 259 крб. За розглянуті п’ять років відбулося значне зростання експорту товарів, причому 4/5 всієї суми становила хлібна продукція.

Значну роль в економічному житті міста і краю відігравала Одеська біржа, яку було відкрито 30 жовтня 1796 р. Правове регулювання її діяльності відбулося 1848 р. після затвердження «Правил для Одеської біржі» і створення Біржового комітету. Вона поширила сферу свого впливу на всі чорноморсько-азовські порти, була пов’язана з багатьма економічними центрами Росії, забезпечувала надання зарубіжних кредитів місцевому купецтву. Хоча, протягом першої половини XIX ст. біржа зберігала характер товарної, банківські операції її були значними, досягаючи в середині 40-х рр. суми 20 млн крб сріблом.

Одеса стала важливим фінансовим центром у регіоні, де виникла і розвивалась банківська справа. Банківські контори були представлені здебільшого торговими домами, які поєднували торгівлю з банківським підприємництвом.

Місцевий ринок поступово долучався до системи всеросійського та світового ринків, а вигідне розташування порту — неподалік від гирл Дністра, Південного Бугу та Дніпра — дозволяло отримувати товари з багатьох губерній України та Росії. До того ж підвозити їх можна було і суходолом, за допомогою гужового транспорту, який відігравав важливу роль у перевезенні вантажів у дореформений період.

Іноземні мандрівники, які відвідали Одесу на початку XIX ст., були вражені швидким розвитком молодого чорноморського міста. Це відзначали у своїх спогадах німецький вчений А. Гакстгаузен та американський мандрівник Дж. Л. Стефенс. Вони змушені були визнати, що Одеса за темпами свого розвитку випередила навіть міста США, які за цими показниками тримали пальму першості у світі.

Колонізація Придунайського краю

Одними з перших значних контингентів українського і російського населення, яке оселилось у пониззі Дністра та Придунайських землях на початку XVIII ст., були запорозькі та некрасівські козаки, протягом наступних десятиліть тут осідають селяни-утікачі, солдати, полонені. Їх поява у Придунайських землях пов’язана перш за все з внутрішньополітичними подіями на території сусідніх з ними українських, російських та інших територій.

Як відомо, після поразки під Полтавою 27 червня (8 липня) 1709 р. І. Мазепа разом з кошовим отаманом К. Гордієнком і запорожцями перейшли до Молдавії в м. Бендери. Після смерті І. Мазепи, значна частина його прибічників у 1710—1711 рр. опинилася не лише в Бендерах, але й в нижньодунайських містах Кілія і Рені. Кількість козаків, які пішли з Мазепою, можна вважати незначною, попри всі спроби наступника Мазепи, П. Орлика, збільшити її. Після краху політичних і військових планів останнього понад 550 осіб його прибічників повернулось із Бессарабїї в українські землі. Незважаючи на це, з Орликом залишалось чимало козаків. Підтвердженням цього є слова російського посла І. Неплюєва, який у жовтні 1734 р. проїжджав через Буджак: «У селі Каушанах, у 4-х годинах за Бендерами, знаходиться Орлик, де він з усією своєю розбійницькою станицею квартиру має, вона має 100 або 150 чоловік, а кажуть, що цього літа при ньому тих „неробів“ до 700 зібрано, але розбіглися».

Розміщення на початку XVIII ст. Олешківської Січі на території, підвладній Криму, призвело до того, що виходи козаків на заробітки — «аргатування» — у пониззя Дністра і Дунаю стали звичайним явищем, що, безумовно, сприяло детальному знайомству і переходу українців і росіян на територію нижнього Подністров’я і Придунайських степів. Запорозька сірома продовжувала великими ватагами виходити на промисли у турецькі володіння і під час існування вже Нової Січі. Київський генерал-губернатор, вимагаючи від кошового припинити виходу козаків на аргатування, підкреслював у квітні 1755 р., що «по розкритті води значна кількість запорозьких козаків пішла і водним шляхом попливли в турецькі землі для рибного лову».

Дослідники не раз звертали увагу на той факт, що на початку XVIII ст. помітним стає проникнення слов’янського населення в Придунайські землі із сусідніх з ними територій. Мова йде про українське і російське населення, яке не було пов’язане із козаками. Серед них були