Читати книгу - "День гніву"

Коли ніс листа вістовцеві й крикнув старшину до завтрашньої диспозиції, а вона чекала вже давно на сходах, — світало. Й Семенко заступив йому дорогу. Таке вперте хлоп’я, такі золотіючі очі.

— Скажеш же, куди піде цей лист, товаришу?..

Кирик мотнув головою, може, треба було таїтись перед цим хлоп’ям. Адже ж у ньому не могла вивітріти гадюча кров. Адже ж він не зазнав ласки Люцифера, був невинний.

— А що тобі до того?

— А те мені, що бачу інші замисли, ніж ті, які потрібні.

— Чому ж тоді служиш реґіментареві?

— Може, на те, щоб і його замисли знати?..

Кирик готовий був простягти руку до пістоля за шкуратяним поясом. Але Семенко гірко посміхнувся. Прозрів це ошаління? І зашепотів, обпалив Кирика:

— Тую кручу зграю буде кому розігнати, не надійся… Тії замисли не надовго… Буде день і кари… Як прикують до гармати, як підтягнуть на сухе дерево… Тая повідь крові не на те пролита… Не на сумнівне чортове володіння, пам’ятай…

І замовк, бо бачив, що ця його приязнь Кирикові не потрібна, що не його він мислі, що в оп’янінні він, у брані, мов чаклований. Ніщо, таки ніщо його не протверезить, аж до останнього зітху, до смерті…

Старші йшли. Через високі вікна струмились бліді промені. Перебийніс стояв у дверях, з рукою на шестопері, й чекав.

27

— Бевзь же я, ох, і йолоп же я небесного нашого Пана, а чув я, прочував, що в цій війноньці не буде того ґензування, як у Швабії, і цей рекгедіц пам’ятатиму, бо на моїй шкурі виписали його мені гидимири, шельми, гицлі, шкуролупи, кляте гаддя, воропаччя; без штанів положили мене на соломі, зв’язали сирівцем й лежу ось так, я — dominus Транквіліонус Римша, й гандри б’ю[399], й не можу витхатися від того пристріту, й тільки один гарний Господь знає, чи побачу я таки білий світ, чи тут, на глум вельбучним[400], на сміх чортовим викрутням, духа віддам, і тіло моє грішне викинуть на бетлах… Навіщо було мені лакомитись на легку славу. Все від того Полегенького, ланцюги. Їдь, мовив, до батька Максима, з ним ми зговоримось швидше, як з паном Богданом. Він, батько Максим, Подністров’я й Полісся палить, а ми йому Київ підпалимо, від Подолу почавши. Тую таємну мисль, той підшепт я мав, наказ пана Рославця сповняючи, лютерського того доктора аж у Паволоч супроводив… Але не досить того, бевзева ж голова моя. Довіз лютерського доктора й добре, а навіщо взявся я панові Виговському конфідентувати?.. Знає теє чортів той єзуїт Домінік чи не знає? Не знає, бо був би мене не випустив так легко з тієї парні, щоб вона провалилася в пекло. Коли б знав, то не помогло б мені, сараці[401], ніяке матлярство, начхурів би тільки й витяг би лапища на дибі… Захотілось же мені конфідентувати, до пана Калина Соколовського в Луцьк найперше… Скаже ж він на дибі, що мене чекав, чи не скаже, бо знав, достеменно знав, що я до нього посланий паном Виговським, щоб, одібравши вість від пана Немирича, через пана Шапку-Хотольського завезти до Львова… Якщо скаже бідний пан Калин на муках про це, пропав же я, з костомашками пропав, з’їдять мене гицлі. Зіронько ж ти моя, що так мені, вбогому, світиш через це вікно з заліззям, порадь мені в цій годиноньці!.. Вже б я до Луцька не мав пощо їхати, бо сам той гаспидів фратер сказав сьогодні те, що мав мені пан Калин сказати від пана Шапки-Хотольського: «Удовині діти, збирайте плід…» І зберемо; пан Виговський-Львисерце, й пан Габданк-Хмельницький зберуть… Тільки не я, тільки не я, безталанний. Так і згнию тут, так і витхну духа. І навіщо було мені послувати до Львова через той Луцьк?.. Невже й зіронька моя не порадить мені, як мені вибитись із цієї опресії? Невже таки в цій норі, зо щурами, на соломі, без розгрішення погибати?..

Римша хотів зірватись, але не міг. В башту ввійшов брат Домінік і поставив ліхтарню на холодний тік, а її жовте меркле світло вдарило в скрючену Римшину постать. Брат сів на ослін і придивлявся майстрові, що щулив очиці, лежачи на соломі.

— Ну, як же тобі, шальвіро?

— Накажіть мене розв’язати, достойний брате, — промимрив Римша, — сирівець геть роз’їв руки.

— Це ми встигнемо, — посміхнувся брат, — розкажи мені перше весь свій чин і замисел, але як на сповіді, сацюго, бо я й так все знаю, а Господь то й поготів…

«Брешеш, — подумав Римша, — Господь високо, й не буде пактувати з таким сатаною, як ти, а сам від себе ти нічого не знаєш». Й розповів, шльохаючи, як у Четвертні сталось горе, втекла-бо княжна Петронелля, власного охотою чи підмовлена лихим, з дому і до ребелізантів, кажуть, передалась; як князь Святополк Четвертинський, у великій розпуці бувши, розсилає гінців шукати єдиної дочки, як і його, Транквіліонуса Римшу, що гостював ненароком у Четвертинському замку, просив, суту[402] обіцявши нагороду, податись у волость і шукати княжни, та коли б доля довела зустрітись — розумною намовою, а ні — то й погрозою батьківського гніву (а врешті, як треба, то й силоміць), — привести її до княжого дому, де їй годиться перебувати як цнотливій і добре уродженій панні.

— Вражений слізьми білоголового отця, — говорив Римша, — не міг я відмовити його просьбі й подався в путь, розпитуючи всіх і всюди про княжну. В такій місії добився я до Гориня-ріки, а на переправі зловили мене драгуни пана Лаща, ще й потурбували невинно… Ці ж драгуни, бодай їм добра не було, відставили[403] мене до Заслава, де я оце маю радість бачити вас, святий фратре…

«Щоб тебе, гемона, грець трапив у саме серце за мої муки й посполитих невинних людей, гицлівський майстре», — додав Римша подумки. Але серце його тьохкало. Він бачив, що фратер розважує над правдоподібністю цієї оповіді й, здається, не має причини їй не вірити.

— Накажіть мене розв’язати, — зойкнув Римша, — я не чую тіла, і розум мені мутиться…

Не так-то вже й мутило його, але він хотів перевірити свої припущення. Фратер мовчки добув стилета із рукава й протяв ремені на Римшиних руках і ногах. Римша хотів зірватись, але вирішив, що краще буде ще якийсь час лежати,