Читати книгу - "Завоювання Плассана"

свого кандидата. Вони вибрали такого собі майстра-шапкаря Морена, якого дуже любили робітники. Вечорами Труш часом зустрічав цього Морена в кав’ярні; він вважав його надто безбарвним; сам Труш висував одного з грудневих вигнанців, якогось каретника з Тюлета, але в того вистачило здорового глузду відмовитись. Треба сказати, що Труш видавав себе за завзятого республіканця. Він і сам охоче висунув би свою кандидатуру, казав він, коли б не мав попа шурина; на превеликий свій жаль, він змушений їсти святенницький хліб, тим-то йому доводиться триматися в тіні. Це він один з перших почав розпускати недобрі чутки про маркіза де Лагріфуля, він також порадив республіканцям порвати з легітимістами. Республіканців у Плассані було так мало, що їх безперечно перемогли б. Але найбільше Труш нападав на кліку Растуаля й кліку супрефектури, обвинувачуючи їх у тому, що вони засадили в дім для божевільних бідолашного Муре, щоб позбавити демократичну партію одного з її найшанованіших ватажків. Того вечора, коли він в пивничці на вулиці Канкуен вперше кинув це обвинувачення, присутні перезирнулися, дуже здивовані. Тепер, коли «божевільний, що бив свою дружину», сидів під замком, плетуни з старого кварталу почали його жаліти й розповідали скрізь, ніби абат Фожа хотів позбутися Мартиного чоловіка, бо той йому заважав. Тепер Труш щовечора так переконливо повторював цю історію по всіх кав’ярнях, стукаючи кулаком по столиках, що, кінець кінцем, всі повірили в легенду, в якій пан Пекер де Соле відігравав дуже дивну роль. Громадська думка рішуче схилилася тепер на бік Муре. Він став жертвою політики, людиною, впливу якої так боялися, що засадили її в Тюлет.

— Ось дайте мені тільки впоратися з моїми справами, — конфіденціально говорив Труш. — Я їх викрию, всіх отих клятих святенників, я розповім усім, що діється в їхньому Притулку пречистої діви, цьому гарненькому закладі, де дами-патронеси призначають любовні побачення.

Тим часом абат Фожа зробився всюдисущим; з деякого часу, здавалося, тільки його й видно було на всіх вулицях. Він тепер більше дбав про свою зовнішність, старався завжди мати на устах привітну усмішку. Часом він опускав повіки, ховаючи похмурий блиск своїх очей. Часто, повернувшись увечері до себе в порожню кімнату, втративши терпець, втомлений цією щоденною дріб’язковою боротьбою, він стискав кулаки, знемагаючи під тягарем нерозтраченої сили, охоплений бажанням задушити якогось титана, щоб знайти собі полегкість. Стара пані Ругон, з якою він, як і раніше, потай бачився, була його добрим генієм. Вона закидала йому зарозумілість, примушувала цього атлета сидіти перед нею, зігнувшись на низенькому стільці, повторювала йому, що він повинен подобатись, що він все зіпсує, коли не сховає своїх грізних кулаків. Згодом, коли він стане господарем Плассана, він зможе взяти його за горло і задушити, якщо це дасть йому задоволення. Вона, певна річ, не дуже любила Плассан, бо не могла простити йому, що тут минуло сорок злиденних років її життя; зате тепер, після державного перевороту, вона примушувала його лопати з досади.

— Це я ношу сутану, — іноді казала вона йому, усміхаючись, — а у вас манери жандарма, мій любий кюре.

Найчастіше з’являвся абат в читальному залі Молодіжного клубу. Він поблажливо слухав, що говорили юнаки про політику, похитуючи головою, повторюючи, що досить бути просто чесним. Його популярність зростала. Одного вечора він погодився зіграти партію в більярд і показав себе дуже вправним гравцем; у дружньому товаристві Фожа дозволяв собі викурити цигарку. Зате й клуб в усьому слухався його. Доброзичливість, з якою він відстоював прийняття Гільйома Порк’є в члени клубу, коли той знову подав заяву, остаточно закріпила за ним репутацію толерантної людини.

— Я бачився з цим юнаком, — сказав кюре, — він прийшов до мене сповідатися, і, признаюсь, — я дав йому розгрішення. Навіть найтяжчий гріх заслуговує милосердя. Не можна ж ставитися до нього як до прокаженого за те, що він зірвав кілька вивісок у Плассані та наробив боргів у Парижі.

Коли Гільйома було прийнято, він, усміхаючись, сказав братам Мафр:

— Ну, тепер ви повинні поставити мені дві пляшки шампанського… Ви бачите, кюре робить усе, що я хочу. Я знаю його вразливі місця, досить мені зачепити одне з них, і тоді, мої голуб’ята, він ні в чому не може мені відмовити.

— А проте не видно, щоб він тебе дуже любив, — зауважив Альфонс, — він на тебе щось дуже скоса поглядає.

— Дарма! Це означає, що я зачепив його за дуже вразливе місце… Але ви побачите, що скоро ми будемо найкращими друзями в світі.

Справді, абат Фожа нібито з великою приязню почав ставитися до сина лікаря; він казав, що цей бідолашний юнак потребує чуйного керівництва. Незабаром Гільйом став душею клубу. Він вигадував всілякі ігри, дав рецепт пуншу з вишневою настойкою; втягнув у гульню молоденьких хлопців, які недавно закінчили колеж. Цими дрібними грішками він здобув величезну популярність. Тим часом як над більярдною лунали звуки органа, він дудлив пиво, оточений синами осіб з вищого плассанського товариства, розповідав їм непристойні історії, а вони пирскали від сміху. Таким чином члени клубу все більше втягувалися в брудні пригоди, які обговорювалися нишком по кутках. Але абат Фожа нічого не чув. Гільйом називав його «хлопцем з головою», який зайнятий грандіозними планами.

— Абат буде епіскопом, якщо захоче, — говорив Гільйом. — Він уже відмовився від парафії в Парижі, хоче залишитись у Плассані, бо полюбив наше місто… Я його обрав би депутатом. От хто повів би як слід наші справи в Палаті! Але він не схоче, він занадто скромний… Коли настануть вибори, треба буде спитати його поради. На нього можна покластися.

Люсьен Делангр був поважною персоною в клубі. Він дуже шанував абата Фожа і прихилив до нього всіх серйозних юнаків. Часто вони разом ішли до клубу, жваво розмовляючи, але зразу ж замовкали, тільки-но входили в залу.

Вийшовши з кав’ярні, що містилася в підвалі колишнього францисканського монастиря, абат регулярно йшов до Притулку пречистої діви. Він з’являвся з усмішкою на ганку під час перерви. Всі дівчатка бігли до нього і сварились за те, хто дістане іконки, чотки, священні медалі, яких завжди було повно в його кишенях. Своїм ласкавим поводженням абат завоював серця всіх цих дівчат, він легенько поплескував їх по щічках, радив їм бути розумницями, і на їхніх лукавих личках грали усмішки. Черниці часто скаржились, що дівчата неслухняні, б’ються, тягають одна одну за волосся і роблять ще й гірші речі. Але він вбачав у цьому лише пустощі, найпустотливішим робив догани в каплиці, і вони виходили звідти втихомирені. Іноді, коли йшлося про значніші провини, він