Читати книгу - "Нарис загальної історії"

яку легко обороняти, або на яку важко нападати та яку ще важче окупувати та контролювати. Турбота про захист може також виражатися в досить урізноманітненій економіці, щоб унеможливити загрозу блокади. Якщо територія — це архіпелаг чи острів, принципом означення політії може бути зосередження на пануванні над морями, щоб запобігти вторгненню чи облозі, маючи при цьому незначну економічну перевагу в тому, що є можливість відстежувати порівняльні витрати та зосереджуватися на найвигіднішій економічній діяльності. Останній із зазначених стратегічних напрямків полягає в тому, щоб намагатися гарантувати здобутки за допомогою договорів, які сторони мають визнати та дотримуватися. Ця стратегія відображає раціональність олігополярної гри, заснованої на рівновазі та врівноваженні залежно від співвідношення сил, яке невідоме нікому та проявляється тільки через їхнє зіткнення. Кожна політія, основне завданням якої — не програти, справедливо вважає, що баланс, досягнутий у результаті конфронтації, найкращий або найменш поганий для неї. Кожна зацікавлена у визнанні результату рештою і може розраховувати на низьку вартість коаліцій, аби запобігти махінаціям чи покарати тих, хто до них вдається. Звичайно, баланс із часом змінюється, тож, здобуте періодично ставлять під сумнів і в той чи той спосіб переглядають. Із укладанням договорів ми спостерігаємо стихійне вироблення трансполітійного права — дедалі жорсткішого комплексу норм, призначених для мирного розв’язання максимальної кількості конфліктів і для максимального спирання такого розв’язання на справедливість і на те, що вже належить кожній політії.

Вирішивши перетворити на свою пошукову лабораторію європейську історію періоду між кінцем Столітньої війни в другій половині XV ст. і Першою світовою війною, історик має вдосталь експериментального матеріалу, щоб перевірити слушність висновків. Так, наприклад, упродовж цього періоду європейська політична мапа постійно змінювалася й уточнювалася. Створення такої мапи підкріплювалося дедалі глибшим і поширеним переконанням, що політія ототожнюється з територією, яка (бажано) утворює єдине ціле. Це переконання, з огляду на європейську експансію в світі та на її позицію проводиря світової думки, стало своєрідним загальнолюдським чинником. Воно ще легше сприймається саме так тому, що існує природна тенденція плутати політичну територіальність із тваринною. У тварин є власна територія, яку вони захищають: так само діють і політії. Власне, територія виду — це планета, а територія його представників — кімната, будинок, поле, гуртожиток тощо.

Єдиний приклад європейської політії, що зникала фізично, — Польща, яку наприкінці XVIII ст. тричі ділили між собою Пруссія, Росія та Австрія. Цей виняток пояснюється очевидною нездатністю Польщі після середньовіччя діяти як колективний дієвець, а нездатність ця своєю чергою пояснюється тим, що політичні інституції були сформовані в такий спосіб, що утруднювали мобілізацію індивідуальної енергії, волі та розуму, у цьому випадку — аристократичних родів, на службу колективній енергії, волі й розумові.

Один із імовірних експериментів мав би торкнутися місця французького королівства в Європі. Завойоване й зібране докупи впродовж п’яти століть упертою й удачливою династією, воно стало гегемонною політією, або політією з геге-моністськими можливостями. Цьому своєму становищу воно завдячує витісненню Англії з континенту та її замкненню на своєму острові, одвічному паралічу Німеччини в олігополяр-ному становищі, яке зашкоджувало створенню німецьких політії та королівства, і тому, що за своїм розміром, населенням і ресурсами зібрана в політію територія потенційно найпотужніша. Гегемонна позиція Франції домінує в усій модерній і новітній історії європейських трансполітій в її чотирьох взаємозв’язаних фазах. На першій стадії, у XIV і в першій половині XVII ст., вона викликає захисну реакцію під проводом Габсбургів і створення коаліції, що напирає на королівство з усіх боків. Результатом стає — за Франциска І — встановлення зв’язків з Османською імперією та її введення в європейську гру, щоб урівноважити потужність коаліції, а за Ришельє та Людовіка XIV — безперервні зусилля задля того, щоб розірвати оточення чи зробити його нестрашним, убезпечивши Париж від вторгнення. На третій стадії, за часів Революції та Імперії, потенціал потуги переживає під впливом ідеології свій момент пароксизму й стає жертвою ще дужчої коаліції, підсиленої включенням Росії в європейську гру. Два єдині епізоди імперіалізації Європи стали наслідком ідеологічних відхилень, далеких від раціональності, яка в олігополярній грі не радить удаватися до імперських авантюр, позаяк вони не можуть завершитися успішно й повинні так чи так погано скінчитися. Четверта й остання фаза французької гегемонії характеризується її відходом у тінь через кілька зривів у ХІХ ст. і XX ст. з огляду на запізніле виправлення німецької аномалії та передчасний демографічний спад і певну стриманість щодо входження до процесу модернізації.

Європейська аномалія позначається також і на відносинах війни і миру. Вони перетворюються на дві протилежні ситуації: політії перебувають в одному з двох можливих станів одні до одних — без переходів або проміжних позицій. Такий різкий перехід від миру до війни і від війни до миру, немовби під дією перемикача, не є само собою зрозумілим. Він притаманний олігополярній грі, заснованій на захисній теорії встановлення та відновлення балансу. Коли дієвців дуже багато, війна стає вічною. За наявності двох дієвців мир буде войовничим, адже кожна політія остерігається другої та чекає на першу-ліпшу нагоду, щоб позбутися її, і в той же час кожна намагається здобувати собі переваги всіма невоєнними засобами та підривати переваги іншої. У цих двох транс-політійних ситуаціях війна — домінантний полюс, а мир — або нестійке призупинення війни, або ж якийсь замінник, що користується менш прямими засобами. Імперія створює зворотну ситуацію, коли мир стає домінантним полюсом: війна відкидається на периферію, де стає епізодичною, якщо тільки не виникне в центрі у формі громадянської війни з усією її природною дикістю.

Історію воєн в Європі слід поділити на три великі фази, які одразу стають чітко видимими в межах запропонованого концептуального підходу. Перша — це феодалізм. Позначений надзвичайною політичною фрагментацією, цей період стихійно створює гру з численними дієвцями. Війна в ньому вічна й повинна вважатися дикою. «Дикою» означає не те, що в ній необмежено проявляється людська дикість, а те, що війна може спалахнути будь-де і будь-коли, що вона може йти найменш передбачуваним чином, не підпорядковується жодному визначеному правилу та може набувати будь-яких форм. Через таку свою пластичність вона може бути схожою на дуель чи турнір, а може набрати різні форми. Цю другу крайність ілюструє Хрестовий похід проти альбігойців, а також битви між претендентами на вищі позиції ілюструють першу. Така, наприклад, вирішальна битва, як битва при Бувіні