Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Здрастуйте, я з поліграфічної компанії, у нас сьогодні день оптового розпродажу, тому я вам за сущі копійки хочу продати ось цього плакатика. Він, звичайно, б/в, але тому й такий дешевий! — кривлявся під час обговорення Артем та за живота хапався від сміху. — Як «геть звідси»? Та ви що? Навіть чаю не наллєте? За що б'єте, сволота!!!
Ми тоді вдосталь насміялися й раптом народили нову ідею: Артем повинен був грати пожежного інспектора.
— У мене друган є, пожежник, — раптом пожвавішав сусід, — так він, типу, в будь-який офіс може прийти і всіх там оштрафувати. Скаже, наприклад: «У вас чайник електричний не відповідає вимогам пожежної безпеки. Край, закриваю вашу контору!» Вони йому, природно, всі блага обіцяють, на лапу, типу, дають… Загалом, догоджають усіляко.
Артем випрохав у свого другана посвідчення (не нами помічено, що на фото в документах усі люди — близнюки), прибрав поважного вигляду, прихопив піджак для солідності та зібрався йти в такому вигляді. Коли я почула про наміри починати операцію в такий спосіб то, звісно, намагалася зупинити хлопців.
— Нє, друган, звичайно, сказав, що ніхто мене в будинок, типу, не пустить. Ну й взагалі, що туфта це все. Але спробувати можна! — гаряче доводив Артем у відповідь на моє прохання не робити дурниць. — Я їм таку історію, типу, складу, що в них голови заклинить.
Ідея пожежного нагляду з самого початку належала Артемові, а він звик стояти за свої ідеї до останнього.
— Якщо цей номер не пройде — будемо Катерину з непритомністю запускати, — сухо відрізав Серж. — Повинен же бути якийсь варіант? Невже ми без ідей Метра взагалі нічого придумати не в змозі?
— Якщо довго мучитись, можна і замучитись, — багатозначно зауважив Васько, чи то на підтвердження, чи на заперечення.
Одним словом, хлопці попри все вийшли «на діло».
— Отримано сигнал, — мусив заявити мешканцям особняка Артем. — Ось громадянин скаржиться (Серж у ролі племінника тітки, що мешкала в халупі на тій само вулиці. Він мав з гідністю кивати). — Не дотримуєтеся правил протипожежної безпеки. Через вас у мережі замкнення. А мережа-бо спільна. Більше того — державна! Будіть мені господарку. О такій порі, тому що позивач тільки після роботи вашою справою займатися може. Він — людина робоча. Ну гаразд, можете не будити. Тільки покажіть, як дроти розподілено. Може, це й не через вас замкнення…
Артем відволікав би охоронців розпитуваннями та проханнями щось показати, підняти, відсунути… А Серж тим часом стомлено, як справжній роботяга, сидів би в альтанці, де й підсипав непомітно снодійного в банку з заваркою, що стояла б на столі. Природно, попередньо Артем вичікував би на своєму дереві слушного моменту, коли й заварка на столі буде в порядку, та й інші обставини складуться найсприятливіше.
— Чуєш, а тебе справді ж не Катрею звуть, так? — вищирився Васько, відволікаючи мене від роздумів.
— Чого це ти вирішив? — сторопіла я.
— Знаю. Немає в Метра сестер з таким ім'ям.
Ось це було вже достеменною брехнею. Дві рідні сестри Шурика справді не звалися Катрями, але ж він мав ще цілі полки двоюрідних, справжніх імен яких не знав, мабуть, і сам.
— Помиляєшся, — відмахнулась я.
— Та добре вже, звись, як хочеш, — трохи розчарований тим, що спроба вивідати чиюсь таємницю зірвалася, Васько усе-таки здав назад. — Мені що. Це я так, для розмовлювання підтримки… Точніше, для підтримання розмови, — він знову взявся до своєї улюбленої гри в слова. Нормальні люди, коли нервують, смикають щось, перебирають. Васько, очевидно, мав власний спосіб релаксації — він перебирав слова. Не замовкаючи ні на мить, перекручував загальновідомі афоризми, розповідав мені всілякі історії зі свого дитинства. Я раптом зрозуміла, де бачила раніше цього хлопчиська. Ще до вечірки з екраном зустріла Артема, який саме з ним і розмовляв. Це було днів зо два тому біля нашого під'їзду.
— Скільки часу минуло? — перебила я, не дозволяючи собі ні на мить забути, на який ризик наражаються в цей час Артем і Серж.
Васько мигцем глянув на годинник.
— Сімнадцять хвилин і сорок секунд, — так само посміхаючись, відповів він, і я раптом зрозуміла, що він анітрохи не менше за мене хвилюється за товаришів. Просто вдало приховує напругу за нібито невимушеною розмовою. Тому-то й розповіді його видавалися такими безглуздими та неприродними.
«Бери приклад з молодших! — я набралась від Василя дурної звички до перебріхування приказок, і оце так звертався до мене тепер мій Внутрішній Голос. — Розслабся, вдавай, що нічого особливого не відбувається. Зараз твої хлопці повернуться і повідомлять, що операцію скасовано. Ну який нормальний охоронець їхнім казкам про пожежників повірить?! Це ж тільки діти малі на такі прийомчики можуть розраховувати… А навіть якщо охоронці й повірять, все одно викрадення не вдасться. Авто ж бо в гаражі нема. А коли нема, як відомо… Щоправда, це якщо авто дійсно там нема».
— Ідуть! — на мить Василь став серйозним, шепнув мені те єдине слово та знову заторохтів щось до нудоти веселеньке.
Я здригнулася, рвучко озирнулась. Сутінки майже перейшли в пітьму, через це доводилося напружувати зір, щоб розрізнити дві знайомі постаті, що рухалися до нас.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бунт моїх колишніх», після закриття браузера.