Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

Ні, він не дозволить зламати себе, він знайде сили жити далі, жити по-справжньому, щоб ніколи більше не могли повторитися такі дні. Життя доводиться починати від самісінького початку, переоцінюючи кожен свій вчинок, кожну, навіть найнеприємнішу, думку. Якщо вистачить сили так зробити, — все буде добре, а якщо… Ні, такого бути не може — сили вистачить.

Якась незнайома постать виросла перед столом. Малахов стрепенувся, отямився, ніби з води виринув. Перед ним стояв блідий, аж зеленкуватий, Костянтин Павлович Ігнатьєв.

Про початок повторного досліду винахідник дізнався ще вчора вдень, але тільки зневажливо знизав плечима і презирливо посміхнувся. Все це надто поспішно, несолідно, і, напевне, не вдасться.

Вони можуть пробувати скільки завгодно, новий провал тільки підкреслить незамінимість самого Ігнатьєва. Хай роблять своє, хай знову зриваються, хай тичуться закривавленими мордами в кам'яний мур недосяжної для них таємниці.

З заводу він пішов, ні на мить не затримавшись, і весь вечір провів, як звичайно, розмовляючи з мамою і читаючи. І спати він ліг, як завжди, об одинадцятій, а заснути не міг. Перед очима, не зникаючи, стояла лабораторія.

А що, коли їм таки вдасться здобути цю пластмасу, коли буде удача?

Ігнатьєв навіть сів на ліжку, такою несподіваною і неприпустимою була ця думка.

Та ні, в нього просто розходились нерви. Треба лягти, щільно заплющити очі і почати рахувати, уявляючи собі, як виглядає кожна цифра. Тоді зникнуть непотрібні, тривожні думки і прийде сон.

Цей метод вже давно було перевірено, але тепер і він не міг допомогти. Ігнатьєв акуратно рахував і уявляв цифри, а вони з’являлися на фоні лабораторії, і цей фон неможливо було ні стерти, ні забути. Він дійшов майже до чотирьох тисяч, роздратовано плюнув у темряву і знову сів на ліжку. Фосфоричні стрілки годинника показували чверть на четверту. Безглуздя! Невже він так і не зможе заснути? Встав із ліжка, випив води, глянув у вікно — темрява, осінь.

А що коли вони таки здобудуть пластмасу? Адже там працюють добрі інженери, звичайно, до Ігнатьєва їм далеко, але все-таки освічені люди. Вони здобудуть пластмасу, і ніхто навіть не згадуватиме про нього, першого винахідника.

Ігнатьєв підскочив, і, тремтячи, ніби хворий в лихоманці, став одягатись.

У темряві руки не попадали в рукава, гудзики не хотіли застібуватись — весь світ повстав проти Ігнатьєва.

Мабуть, найвірніше було б зараз знову лягти в ліжко, прийняти люмінал і заснути. Він спинився на цій думці, але зразу ж відкинув її — ні, йому треба все побачити на власні очі, переконатися, без того він не засне.

Тихо, навшпиньках, боячись розбудити маму, Ігнатьєв вийшов з кімнати, в коридорі накинув плащ і тихенько, щоб не клацнути замком, закрив за собою двері.

На сходах спинився, прислухався. Ні, здається, мама нічого не почула. От і добре.

Ніч зустріла його свіжим холодком. Вулиці міста були пустельними у цей нічний час і дивно широкими. Інженер глянув на рожевочорне небо, підняв коміра і швидко пішов до гаража.

Коли він спинився біля брами заводу, великий електричний годинник показував п’яту. «Москвич» лишився на своєму звичайному місці, а Ігнатьєв майже бігом рушив до корпусу лабораторії. Біля дверей примусив себе не поспішати, щоб ніхто не міг помітити його хвилювання.

Знайомими вичовганими сходами пройшов на другий поверх і обережно, стараючись не привертати нічиєї уваги, протиснувся у кімнату, де було змонтовано пульти управління. Вилаяв сам себе: немов злодій лізе, щоб побачити випробування власного винаходу, але сміливішим от того не став.

У чималій, ясно освітленій блакитномолочними лампами денного світла, кімнаті, біля пультів управління сиділо троє людей. Марія Іванівна стояла посередині, дивлячись на показники приладів. Вона озирнулася на Ігнатьєва, але не сказала нічого.

— Дозволите? — запитав винахідник.

— Прошу, — відповіла Басова, не відриваючи погляду від циферблата, де тремтіла, повільно пересуваючись, довга чорна стрілка.

Ігнатьєв підійшов ближче. Навіть у маячінні не могло б йому привидитися, що цю реакцію можна вести на таких несамовито напружених режимах. Вони насмілилися все змінити, підвищили температуру, збільшили тиск, вони зробили все для того, щоб був вибух! Що це — божевілля чи азарт гравця, якому вже немає вороття? Як вчасно він, Ігнатьєв, одмежувався від цього досліду.

Стримуючи хвилювання, лаючи себе за ту мить, коли вирішив їхати на завод, і все-таки неодмінно прагнучи переконатися у власній правоті, він попросив дозволу глянути в журнал.

— Прошу, лежить на столі, — не відриваючи уважного погляду від повільного, рівномірного руху стрілки, дозволила Басова.

Він сів до столу, розгорнув великого зошита у твердій оправі, вп’явся в нього очима.

«Журнал перебігу досліду № 2, винаходу К. П. Ігнатьєва», прочитав він на першій сторінці і швидко, ніби прочитав щось неприємне, перегорнув її.

Далі йшли довгі рядки цифр і формул, і на п’ятнадцять хвилин Ігнатьєв взагалі забув, де він.

Прочитав усе до останнього запису і глянув на Басову. Вона сиділа, осяяна ясним світлом, і сиве волосся її блищало. Велика лев’яча голова трохи схилилася до пульта.

На красивому обличчі ні хвилювання, ні вагання, тільки певність, холодна