Читати книгу - "Сім стихій"

Я болісно шукав вихід. Якщо зв’язатись з Нікітіним? За годину, од сили за дві він буде тут, на борту «Гондвани». Полетимо разом. Або ні… Краще я залишу його на деякий час тут. Але як здійснити цей простий план, коли навіть звичайний відеофон розміщений у каюті Ольховського? Друга установка в його помічника, проте скористатися нею без його відома теж не можна. А в тому, що згоди на прибуття еля не буде, я не мав сумнівів. В Ольховського незрадлива позиція: він вважав, що відповідає за мене. Переконати його в іншому я не міг. Він мав слушність. І як він зустріне Нікітіна, коли добиратися йому треба прямісінько через кільце тайфуна; а якщо його обігнути, то повітряна експедиція втратить сенс; згаяного на це часу вже не надолужиш. Хто-хто, а він збагне, що буде опісля… Доведеться дозволити Нікітіну зворотний політ. Або замість нього мені. Або нам обом.

Ольховський був насторожі, й обійти його я не міг.

Він дав мені зрозуміти, що ліміт нещасних випадків на «Гондвані» сповна вичерпаний. І я не міг заперечити.

Моя безпека була зараз понад усе: я був гостем на «Гондвані». Абсурд: хіба я не міг розпорядитися собою? Про мене виявляли зворушливу турботу. За цим могло бути що завгодно: міркування про безпеку, страх відповідальності, нехіть сушити голову над чужими проблемами, тобто звичайна байдужість. Чи все це разом узяте? Голова стала важкою, я ладен був зненавидіти його, не маючи на це, між іншим, достатніх підстав. Лише через кілька хвилин я взяв себе в руки. Врешті так можна вигадати що завгодно — і повірити у вигадку самому. А потім озброїтися, наприклад, дезінтегратором чи мікропістолетом, на зразок того, яким так ловко пускають зайчик, коли треба поновити І колекцію експонатів у біологічному музеї. І пред’явити права людини, яка завжди і всюди може вільно беззастережно розпоряджатися собою, а отже, й іншими… Так виходило.

Мене охопило заціпеніння. Я заплющив очі, навіть задрімав, проте все чув, найменші шерехи, чиюсь ходу за перебіркою, вловлював різноманітні сплески хвиль за бортом. «Гондвана» йшла повним ходом, відстань між судном і Берегом Сонця швидко збільшувалась. А я все ще лежав і намагався забутися: а що як уві сні станеться диво?

Стихало, ніби вуха заклало ватою. Та зненацька я відчув: за дверима хтось стоїть. Так, я вловив кроки, але біля моєї каюти звук розтанув. Там хтось причаївся. Я лежав знеможений, і не міг чомусь поворухнути навіть пальцем. Проте все розумів. У голові проясніло.

Чиєсь дихання… Можливо, це мені тільки здалося; проте хто там, за три кроки від мене? Двері почали помалу відчинятися. Лише після цього почувся легкий стукіт. Я дозволив зайти. Із-за портьєри в кімнату зайшла жінка.

Я мовчки дивився на неї і спочатку не впізнавав. Обличчя її було знайоме, як обличчя актриси, котру бачив випадково у давньому кіно, але назва стрічки давно вивітрилася з пам’яті і без підказки годі було й сподіватися. Треба ж таке…

Вона не без цікавості розглядала мене. Я підвівся і запропонував їй стілець. У моїй голові спалахнуло: Аїра! І це ім’я я вимовив уголос. Вона не відповіла, ніби мій здогад не мав для неї аніякісінького значення.

— У мене до вас прохання, — спокійно сказала вона.

— Друге прохання, — уточнив я, — перше мені вдалося виконати. Колись ви попросили мене розповісти про жінку із. зірок…

— Так, — просто сказала вона, — це була я.

— Тоді вам легко вдавалося змінювати… Змінювати зовнішність.

— Це зовсім не важко.

— Я слухаю вас.

— У мене обмаль часу, аби розповісти вам з подробицями…

— Шкода. У мене його скільки завгодно.

— Отже, я можу сподіватися?

— Звичайно.

— Я вам вірю. Ви ж знаєте, що я працювала з Ольміним? І знаєте, заради чого я це робила. Так ось: ще ніколи йому не була так потрібна допомога, як зараз.

— Я де знаю. Далі.

— Ви зможете…

— Допомогти йому?

— Так.

— Ні, поки не буде еля — ні.

— Це дрібниці.

— Ви дасте мені ель?

— Якщо ви хочете йому допомогти.

— Звичайно. Але ж ви не залишите мені свій ель? Тоді вам доведеться зустрітися з екіпажем цього славетного дредноута, і якщо колись вам пощастило чкурнути від мене, то тепер ситуація може скластися інакше.

— Я дістану ель.

— Мені потрібен магнітний ключ.

— Гаразд. Чекайте на мене.

Вона вислизнула з каюти, а я дивився, як повільно опускалася портьєра, потривожена хвилею повітря, що злетіла з того місця, де щойно стояла людина.

Я знову ліг спати і почав розмірковувати. Маски було зірвано. Заради чого? Заради успіху нашої справи? Звичайно. Але не тільки… не тільки.

Коли вона повернулася, відповідь у моїй голові майже склалася. Минуло навряд чи п’ять хвилин. Аїра простягнула мені руку, на її долоні лежав ключ з магнітним кодом від усіх елів на «Гондвані». Тонка тепла рука, на зап’ясті — зелений браслет.

— Як це вам вдалося?

— Це копія. Ключ залишився в Ольховського.

— Ще краще. Вас підкинути до берега? Я уважно дивився в її темні прозорі очі.

— Я сама, — сказала вона і раптом схаменулась. — У мене інші справи. Ось візьміть… тороїн.

— Тороїн! Так це ваш подарунок нам. Ось воно що! Спасибі!

Я вийшов на палубу. Пробрався до елів. Облюбував один з них, поплескав його по обшивці, як колись ковбої поплескували верхових коней. Тільки у мене для цього жесту були підстави