Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Ун знову перейшов у наступ. Дубовий окоренок упав ще раз, подряпавши ворогові стегно, тоді як вістря ебенової рогатини розірвало шкіру на уламровому плечі. Потім усе змішалося в рукопашній сутичці. Ворожа рогатина торкнулася до Унових грудей, він устиг відскочити. З обох ран юшила кров. З несамовитим криком син Тура схопив лівою рукою за ратище суперника, а правою завдав нищівного удару. Вождь як підтятий упав додолу з розбитою головою.

Багаття згасло. Все потонуло в кромішній пітьмі. Буря вщухла. Важку товщу хмаровиння ледве пробивали рідкі блискавки. Даремно Ун шукав Зура та лісовиків. Вітер з дощем розвіював усі запахи.

— Де ховається Зур? — гукав він у темряву. — Син Тура перебив усіх ворогів!

Йому відповів далекий голос. Він долинав з лісу і зовсім не скидався на голос безплічка. Ун просувався помацки в мороку або мчав уперед при спалахах зірниць.

Коли він дістався нарешті до узлісся, перед ним майнула постать Ра й тут же пропала в пітьмі. Лісовик щось пробелькотів, і Ун насилу втямив, що ва зник. Його слова підтвердив виразний жест, який уламрові вдалося розгледіти при блиску зірниці.

За якийсь час кремез теж вигулькнув з темряви. Він пробував щось сказати, але Ун зрозумів його ще менше, ніж Ра.

Що його було діяти? Дощ періщив без упину, окутуючи непроникною сіткою зморених людей. Вони скидалися більше на комах, причаєних у тріщинах деревної кори, ніж на людей.

Уламр-велет спізнав цієї ночі найбільше горе в своєму житті. З його грудей вихоплювалися хрипкі зойки, подібні до притлумлених ридань. По щоках, змішуючись з дощовими струменями, котилися сльози. Все його минуле пов’язувалося з Зуром. Він полюбив його відтоді, як Нао привів останнього безплічка з країни рудих карликів. А оскільки Зур віддавав перевагу Унові перед іншими людьми, уламр теж полюбив його дужче, ніж будь-кого.

Ун раз у раз кричав у пітьму голосно й заклично, і щоразу в його серці оживала нова надія.

Поволі тягнувся час. Злива нарешті вщухла. На сході розливалося кволе світло. В сірій сутіні світання стало видно труп вогневика, забитого Зуром. Поряд лежав молодий хлопець з випущеними кишками і розбитою головою. Трохи далі валялися тіла ворожого воїна й вождя. Біля пригаслого багаття зойкав поранений у стегно вогневик. Вао, млява й тремтяча, сиділа скорчившись біля валуна. Вона так довго лежала без тями, що не чула криків Уна й Ра. Побачивши свого товариша й сина Тура, лісовичка засміялася тихим, щасливим сміхом.

Поранений кинувся в ноги уламрові, благаючи помилувати його. Схильний до милосердя син Тура дарував би йому життя. Але двоє лісовиків, підбігши, поквапилися добити ворога. Уламр хотів був висловити своє обурення, але стримався: нічого не вдієш, такий жорстокий закон війни.

Вао розуміла Унові жести ліпше, ніж Ра, і пам’ятала кілька слів, яких навчив її Зур. Вислухавши кремеза, вона передала синові Тура, що Зура повели до лісу вогневики. Дощ заважав зірким лісовикам добре банити в темряві, і вони не зуміли простежити, куди саме зникли вороги. Ра заблукав у мороці, так само як і кремез, який був ще й поранений і час від часу втрачав тяму. Отже, невідомо було, яка доля спіткала Зура.

В Уновій душі змагалися то надія, то розпач. Цілий ранок марно шукав він слідів викрадачів. Якщо серед їхніх запахів він не розрізнить Зурового духу, то ва мертвий.

— У пошуках загубленого сліду лісовики розбрелися по лісу. Вчорашні втікачі поступово поверталися і прилучалися до них.

Нарешті ухвалили так: частина загону піде до верхів’їв річки, а друга спуститься вниз за водою, щоб перейти річку вбрід. Ун прилучився до останніх.

Вони йшли без перепочинку майже цілий день і надвечір перебрели через річку. Зненацька Вао спинилася й радісно скрикнула: слід знайшовся! На глею ясно виднілися відбитки ніг. Серед запахів ворогів добре розрізнявся дух сина Землі.

У серці уламрові спалахнула бурхлива радість, але одразу змінилася побоюванням і невпевненістю. Слід був давній. Людожери пройшли тут ще вранці, і наздогнати їх раніше завтрашнього дня було годі. А найголовніше — Ун мусив минутися навздогін сам. Лісовики не могли встигнути за ним. Ходаки з них були нікудишні.

Ун перевірив свою зброю: три дротики, підібрані на бойовищі, два ратища, сокира і довбешка. Не забув він і кремені для добування вогню. Якусь хвилину він постояв нерухомо, з розтривоженим серцем, охоплений ніжністю до цих слабких, погано озброєних людей з їхнім белькотом і вбогими жестами. Вони полювали вкупі з ним, грілися біля його багаття, а деякі не спасували перед людожерами.

— Ра, Вао і всі лісовики — У нові приятелі! — лагідно озвався уламр. — Але вогневики вирвалися далеко вперед. Лише Ун може наздогнати їх!

Вао, зрозумівши його наміри, перетлумачила все одноплемінникам. Лісовики зажурилися.

Коли Ун піднімався косогором, Вао заплакала, а Ра заскиглив, наче поранений дхоль. Вони провели сина Тура до самого гребеня укосу, звідки знову починалося плато. Ун побіг щодуху. Лісовики заголосили услід, і молодий воїн, обернувшись, спробував утішити їх:

— Син Тура скоро повернеться до лісовиків!

І він стрімко помчав далі. Іноді слід ставав майже непомітним, потім знову з’являвся. В місцях, де вогневики ставали табором і де земля добре зберігала їхній дух, Ун завжди знаходив пучки зілля. Зурл мабуть, довго м’яв його пальцями, а потім кидав додолу. Який же все-таки хитрий його товариш! Уна лише дивувало, чому вогневики залишили живого свого бранця, не такого швидкого, як вони, він же для них тягар, та й годі!

Ун не робив привалу аж до вечора, він зупинявся лише двічі на кілька хвилин. Навіть