Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

На світанні Ун обійшов озерце і знов заглибився в пущу. Не раз він губив слід, але завжди віднаходив. Та ось по обіді, коли Ун збирався перепочити, він аж скинувся: слід став зовсім чіткий. Кількість вогневиків подвоїлася. Мабуть, до тих, хто захопив у полон Зура, прилучився невеличкий мисливський загін. Ун міг навіть визначити шлях, по якому прийшли прибульці. Тепер йому доведеться битися з шістьма ворогами. До того ж він наближався до земель, де жило плем’я людожерів.

Для бою сили були надто нерівними. Будь-хто на місці уламра, окрім хіба що Нао й Уна, зрікся б і думки про переслідування. Але щось сильніше за інстинкт самозбереження гнало Уна вперед. Він покладався на свої ноги, прудкі, як у кулана. Зроду куцоногим вогневикам не наздогнати його!

Час летів швидко. Другий день гонитви наближався до кінця, коли Ун, дарма що вогневиків було багато, загубив слід на переправі. Хоч річка була глибока, уламр легко перебрався через неї, але слідів на другому березі не було.

Ун довго й марно шукав загублений слід. Вечір давно настав, а уламрові ніяк не щастило почути бодай слабкий дух вогневиків. Втомлений, сумний і розчарований, він вирішив стати на привал і розкласти багаття.

Після короткого відпочинку він знову рушив у путь. Ун ішов по відкритій місцині. Широкі галявини змінювалися гайками. Раптом у ніс синові Тура війнули запахи, посилені сприятливим вітерцем. Це були, безперечно, запахи вогневиків, але Унові чомусь здавалося, ніби він відчуває якусь різницю. І жоден з цих запахів не свідчив про Зурову присутність.

Ун обережно прокрався серед кущів і бамбуків, переповз галявину і раптом опинився поряд з тими, кого вистежував. Звук людського голосу змусив його здригнутися. Перед ним з’явилися дві рівні постаті. Вітер віяв з другого боку, й Ун не викрив своєчасно їхньої близькості.

Його помітили. Отже, доведеться битися. Місяць уже піднявся і добре освітлював обидві фігури. Ун здивувався, побачивши, що це не чоловіки, а жінки. Низенькі, куцоногі, широковиді, як вогневики, вони були озброєні важкими й довгими рогатинами.

Звичайно жінки племені уламрів не носили зброї. І хоч Ун зустрів серед лісовиків кількох жінок, силою і відвагою рівних чоловікам, він усе ж був вражений, побачивши наставлені ратища незнайомок. Сам він ніякої ворожнечі до них не відчував.

— Ун прийшов не на те, щоб убивати жінок, — озвався він миролюбно.

Жінки прислухалися до незнайомого, голосу, суворі обличчя помалу лагідніли. Щоб остаточно заспокоїти їх, син Тура засміявся. Потім, тягнучи по землі кия, повільно підступив до незнайомок. Одна жінка позадкувала, потім сахнулася вбік. Обидві кинулися навтікача, чи то злякавшись, чи то бажаючи попередити своїх. Одначе їхні короткі ноги не могли змагатися з довгими уламровими ногами. Ун легко наздогнав обох жінок, потім випередив їх. Тоді, ставши пліч-о-пліч, з рогатинами напереваги, вони почали чекати.

Ун недбало помахав довбнею.

— Кий легко переламає ратища! — пробурмотів він.

Зненацька одна жінка кинула в нього спис, очевидно, більше з переляку, ніж з агресивною метою. Ун легко відбив його, відламавши вістря, і, не відповідаючи на удар, сказав:

— Чому ви нападаєте на сина Тура?

Побачивши, який великодушний уламр, жінки здивовано витріщилися на нього. В їхніх душах поволі народжувалася довіра. Перша опустила рогатину й примирливо махнула рукою, друга ревно наслідувала її.

Жінки рушили далі. Сан Тура подався слідом, покладаючись у разі небезпеки на свою силу й прудкість. Пройшовши проти вітру близько чотирьох тисяч ліктів, вони дісталися до галявини, порослої папороттю. Тут, при місячному світлі, уламр побачив інших жінок. При появі Уна жінки попідхоплювалися на ноги, вимахуючи руками й вигукуючи. Унові супутниці відповіли різкими, уривчастими вигуками.

На мить Ун завагався — чи не вскочить він у халепу. Шлях був вільний, ще можна було втекти. Але якась дивна апатія, породжена втомою, самотою й горем, утримала Уна на місці. Коли він знову стривожився, було вже, пізно. Жінки оточили його тісним кільцем.

їх було дванадцятеро разом з тими, хто привів уламра. Кілька підлітків, хлопчиків і дівчаток, стояло тут же. Двоє чи троє зовсім дрібних діток спало долі.

Це були переважно молоді жінки міцної статури, вилицюваті, з великими щелепами. Але одна з них змусила Уна здригнутися. Висока, ставна і гнучка, вона нагадувала дочок Гамли, найкращих дівчат племені уламрів. Блискучі коси хвилею спадали на її плечі. Зуби біліли, як перламутр, при місячному світлі.

У нове серце стислося від незнаного досі хвилювання. Він не міг очей відвести від ніжного личка незнайомки.

Жінки ще тісніше зімкнули коло. Одна з них, очевидно старша, міцнорука й плечиста, стояла прямо напроти уламра і щось говорила йому. Її широкий енергійний вид освітлювали розумні очі. Ун збагнув, що жінка пропонувала йому спілку й дружбу. Нічого не знаючи про існування племен, де чоловіки і жінки жили нарізно, він почав озиратися навкруги, шукаючи поглядом чоловіків. Не знайшовши жодного, уламр кивнув головою на знак згоди. Жінки радісно засміялися, роблячи миролюбні жести, зрозуміліші уламрові краще, ніж миги лісовиків.

Жінки ніяк не могли надивуватися. Зроду серед них не з’являвся воїн такого зросту й статури, з такою відмінною від їхньої мовою. Досі їм були відомі дише троє племен: вогневики, чиї мисливці захопили в полон Зура. лісовики, котрих жінки бачили рідко і а котрими зроду не ворогували, І їхнє власне плем’я, де чоловіки і жінки, за суворими предківськими звичаями, жили нарізно більшу частину року. Навіть якби Ун належав до їхнього племені, жінки у звичних умовах прогнали б його або піддали б суворим випробуванням. Але зараз вони переживали лихоліття: частина племені загинула в повені частину вирізали вогневики. Більшість дітей перемерло.